Космологічний натуралізм мілетської, іонійської, елеатської філософських шкіл давньої Еллади

Розглядаючи космологічний натуралізм філософських шкіл давньої Еллади, нагадаю, що загальним для всіх було вчення про Космос, про що я вже дещо зазначала раніше. Для ранніх натурфілософів характерною була особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядали космос як ціле, що безперервно змінюється, та у якому незмінна першопричина існує у вигляді різноманітних форм, усіляко перетворюючись.

Фалес із Мілета (625-547 рр. до н.е.) був першим серед мілетських філософів. Його також відносять до "семи мудреців". Він вважав, що все існуюче виникло з якогось вологого першоіства або "води" і в воду назад обертається. Цей природній елемент є єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін та перевтілень. Хоча ідея Фалеса про "першопричини" здається нам тепер наївною, все ж з історичної точки зору вона майже революційна, тому що у положенні "все з води" була дана "відставка олімпійським богам", тобто в кінцевому результаті - міфологічному мисленню, а отже саме він, Фалес, проклав шлях для логічного та природного пояснення природи (не зважаючи на те, що за життя він усе ж вважав, що у всесвіті повно богів і все має душу). Фалесу також належить спроба розібратися у структурі оточуючого Землю всесвіту. Він намагався визначити, у якій послідовності відносно Землі знаходяться небесні світила: Місяць, Сонце, зірки.

Наступним в ряду мілетських філософів був учень Фалеса -

Анаксимандр (610-546рр. до н.е.). Він вважав, що джерелом народження всіх речей, тобто архе-землею, першопричиною, є не "вода", а якась окрема речовина (що з'явилася першою), з якої виособлюються протилежності теплого та холодного, які й дають початок усім речам. Ця речовина, за Анаксимандром, була "безкінечна".

У філософії Стародавньої Греції поняття архе як субстанції й основи всього сутнього він значно розширив, бо першооснову знайшов не серед стихій, а в апейроні. Прикметник апейрос (apeiron) з грецької - неосяжний, неозорий, безмежний, безкрайній. Апейрон за Анаксимандром - основа і єдина причина всієї суті; апейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне і тепле. Їх парні комбінації утворюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухе і гаряче). Апейрон Анаксимандра є дещо невизначене. Природно, він першим у філософії усвідомив несумісність деякої однозначності якісної визначеності початку й атрибуту безкінечності.

Для Анаксимена (585-525 до н.е.), наступного матеріаліста, першоречовиною було повітря. Він наполягав, що головними є процеси розрідження та згущення, за яких виникають всі речовини, а саме: вода, земля, каміння, вогонь. Сучасники та наступні грецькі філософи надавали роботам Анаксимена більшого значення, ніж працям інших мілетських філософів.

З втратою Мілетом на початку V ст. до н.е. політичної самостійності, віднятої персами, у житті Мілета закінчився квітучий період та розвиток філософії тут теж завмер. Саме 949р. до н.е. там сталося величезне повстання, яке призвело до розгрому міста. Однак в інших містах Греції вчення мілетської школи знайшли продовження.

Великим діалектиком античного світу був Геракліт Ефесський (544-483рр. до н.е.) або (540-480рр. до н.е. за іншими даними). Все існуюче, вчив він, постійно переходить з одного стану в інший: "все тече, все змінюється"; "в одну й ту ж саму річку неможливо ввійти двічи..."; у світі не існує нічого нерухомого: холодне теплішає, тепле холодіє, вологе висихає, сухе зволожується. Виникнення та зникнення, життя і смерть, народження та загибель - буття й небуття - пов'язані між собою, вони попереджають та переходять одне в одне. Геракліт розумів, що річка, яка тече "змінюючись, покоїться". Згідно його баченням, перехід явища з одного стану в  інший здійснюється через боротьбу протилежностей, яку він називав вічним "загальним логосом", тобто єдиним, загальним для всього існування законом. Геракліт вчив, що світ, єдиний з усього, не створений ніким з богів, і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, закономірно запалюючимся та закономірно згасаючим. Діалектика Геракліта, враховуючого обидва боки певного явища - і його змінливість, і його незмінну природу, не була адекватно сприйнята сучасниками та вже в античності  по різному критикувалась.

Хоча за іншими джерелами існують дані, що Геракліт під архе-землею розумів певне явище - вогонь. Та, не зважаючи на це, зрозуміло, що філософія Геракліта не здатна розвести, відмежувати фізичне й моральне. Філософія його діалектична: світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: Батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі і через необхідне. Отже, він першим пояснює суть речей та процесів через боротьбу протилежностей.

Тепер звернемось до елеатської філософської школи. Елеати - Ксенофан, Парменід, Зенон та Мелісс були діалектиками. Вони концентрували увагу на моменті стійкості, звинувачуючи Геракліта в тому, що він перебільшував ролі здатності до змінювання. Визнаючи, що світ чуттєвих даних нестійкий та змінливий (то народжується, то квітне, то гине), елеати протиставили цьому невизначеному та нестійкому чуттєвому світові світ єдиного та нерухомого буття, відкритого чистому мисленню, яке одне тільки потрібно визнавати істинним буттям. Стихійність матеріалізму елеатів, їх здатність до протиставлення мислення та матеріального світу призвели до того, що підтримуючи діалектику по відношенню до зовнішнього світу, вони разом із тим проголошували ідеальний світ царствам метафізичного спокою. Вічність ввижалася їм атрибутом істинності. Виникала драматична ситуація у розвитку пізнання: одні плавили світ в потоках вогню, а інші нібито кристалізували його у нерухомому камінні.

Зенон Елейський (490-430рр. до н.е.) захищаючи й обґрунтовуючи погляди свого вчителя й наставника Парменіда, заперечував мислимість чуттєвого буття, множинності речей та їх руху. Уперше застосувавши доказ як спосіб мислення, як пізнавальний прийом, Зенон прагнув показати, що множинність і рух не можуть мислитися без суперечності, тому множинність і рух не суть буття, єдине й непорушне. Метод Зенона - метод не прямого доказу, а метод "від супротивного". Мислитель спростовував або зводив до абсурду тезу, протилежну первісній, дотримуючись одного із основних законів - закону вилучення третього, введеного Парменідом. Такий же метод широко застосовували софісти. Славнозвісний винахід Зенона - апорія. З давньогрецької це нерозв'язне (те, що не має виходу, безвихідне).1. Він творець більше сорока апорій, певних фундаментальних труднощів, що, за його задумом, мають підтвердити правильність вчення Парменіда, про буття світу як єдиного і які умів знаходити буквально на кожному кроці, критикуючи звичайні, суто множинні уявлення про світ. Саме елеати, Зенон і Парменід, чітко визначили чуттєве і логічне.

Повернемось трохи назад і розглянемо погляди вчителя Зенона. Згідно Парменіду (близько 540р. до н.е. - невідомо), буття - це те, що можна пізнати тільки кмітливим розумом, а не завдяки органам почуттів; більше того, такий спосіб - найважливіше визначення буття. Головне відкриття, яке стало основою його розуміння буття, - це те, що чуттєвому сприйняттю людини дано тільки змінливе, тимчасове, що проходить, непостійне; а те, що є незмінним, вічним, підвладне тільки мисленню. Це своє відкриття Парменід виразив в формі афоризму: "Одне і те ж є думка і те, стосовно чого ця думка існує", або, інакше кажучи, мислення (думки) та буття - одне і те ж. Парменіду належить і ще один афоризм: "буття є, а небуття нема". Слова Парменіда означають, що є тільки непомітний, неосяжний світ, названий "буття", та  тільки буття мислиме. Виходить, що по Парменіду, нічого з того, що ми бачимо, чуємо, осязаємо, насправді не існує: є тільки помітний світ, бо тільки він може бути мислимим без протиріч.

Тут в класичній формі виражено раціоналістичний характер древньогрецької філософії, її довіра розумінню (від поняття розум, кмітливість): те, про що не можна мислити без протиріч, не може й існувати.

Вперше саме школа елеатів з такою чіткістю протиставила істинне знання - мисленню, думці. Це протиставлення чуттєвого світу вже існуючому (світу "знання") проходило як лейтмотив через всю західну філософію. Згідно думки елеатів, буття - це те, що завжди є: воно єдине й неподільне, як думка про нього, у протилежність множинності та подільності всіх речей чуттєвого світу. Тільки те, що у собі єдине, може залишатися незмінним та неподільним. Мислення - це і є здатність зрозуміти єдинство, в той час, коли чуттєвому сприйняттю відкривається множинність, безмежність речей та явищ.

Збагнення природи мислення, мало далеко ідучи наслідки для роздумів грецьких філософів. Не випадково у Парменіда, його учня Зенона, а пізніше - у Платона та в його школі, поняття єдиного стає у центрі уваги, а обговорення співвідношення єдиного та багатогранного, єдиного і буття, стимулювало розвиток античної діалектики.  

Ксенофан (580-450рр. до н.е.) був учителем Парменіда та учнем філософа Анаксимандра. Був вихідцем з іонійського міста Колофона, розміщеного недалеко від Мілета та від Ефеса. Вчення його були такими:

потрібно визнати єдність (єдинство) усього. Ціле має розум, воно і є Бог. Світ - вічний. Його загибель не абсолютна. Після того, як земля стає брудом і все живе, у тому числі і люди, гине у цьому бруді,  болото і бруд потому знову дають початок народженню. Земля та вода є все, що народжується і росте. Вони, сухе та вологе, - і є суть початку всього. Все виникає з землі, та в землю повертається. Також він вважав, що з землі всі ми народилися та з води. Основою цих думок була віра в те, що про природу богів не може бути істинного знання, тільки міркування.

Ксенофан казав: "Мудрість набагато краще ніж сила..." та " Всі міфи - видумка."  Вперше за історію філософії він виказав думку про те, що всі боги - лише людська фантазія, що люди  вимислили богів за своїм образом, приписавши їм свої фізичні риси та духовні недоліки. Богам античності він протиставляв одного бога, який єдиний з природою. Ось його світосприйняття: "Все, тобто весь всесвіт, є єдине", а "єдине є Бог". Отже, Ксенофан був засновником елеїзму. Хочу доповнити, що Пантеїзм (від грецької 'pan - все та theos - бог) - філософське вчення, що поєднувало бога з природою та розглядало природу як втілення божества, коли Бог не НАД, а розчинений у світі.

Проблема єдиного буття, поставлена Ксенофаном, була найбільш глибоко розглянута представниками елеатської школи - Парменідом, Зеноном, Меліссом.

Ксенофан Колофонський багато мандрував, а у кінці життя оселився в Елеї, де за його сприяння виникла школа елеатів. Значення елеатів у встановленні античної філософії та науки важко переоцінити. Вони вперше поставили питання про те, як можна міркувати про буття, в той час як їх попередники - і ранні фізики-натурфілософи, і піфагорійці - міркували про буття, не ставлячи цього питання. Ось такими були погляди античних філософів.