Порядок і наслідки визнання правочину недійсним

Незалежно від підстави визнання правочину недійсним передбачається лише один порядок для цієї дії – судовий. Але поряд із загальним терміном позивної давності для недійсних правочинів законодавець передбачив спеціальні випадки – позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, позовна давність у десять років – до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Залежно від того, які умови правочину були порушені, юридична доля правочину може бути вирішена різними шляхами. У випадку, якщо істотні умови правочину суперечать положенням нормативно-правових актів, такий правочин визнається недійсним у цілому. Недійсність окремої частини правочину, яка не відноситься до істотних і не має наслідком недійсності інших його частин або правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього цієї частини, визнається дійсним. Науковці слушно вказують, що при визнанні правочину недійсним визначальним є значимість недійсної частини з точки зору сторін. Якщо без недійсної частини правочин втрачає цікавість для сторін (або сторони), то він повинен визнаватися недійсним в цілому. [6]

Головний наслідок визнання правочину недійсним виражається насамперед у тому, що укладені правочини не створюють для сторін тих юридичних наслідків, пов'язаних з виникненням прав і обов'язків, на встановлення яких вони були спрямовані. Це загальне правило, яке настає за будь-яким недійсним правочином. Крім цього, визнання правочину недійсним призводить до захисту порушених прав. [20, с. 603]

Визнання правочину недійсним пов'язано з позбавленням тих майнових наслідків (виникнення, зміна та припинення суб'єктивних прав та обов'язків), які виникли в результаті його виконання. Наслідки визнання правочину недійсним можна поділити на основні (головні), додаткові (субсидіарні) та спеціальні (особливі).

Незалежно від вини кожної сторони в правочині основний наслідок полягає у тому, що, якщо недійсний правочин, який був виконаний, сторонами визнається недійсним і сторони повертаються у первісне становище, яке існувало до моменту укладання правочину, що отримало назву – двостороння реституція, обов'язок сторін повернути одна одній усе виконане за недійсним правочином. [20, с. 346]

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, а не на час укладення правочину. Повернення сторін у первісний до моменту укладення правочину стан іменується двосторонньою реституцією, яка і є основним наслідком визнання правочину недійсним.

Крім основного наслідку, є додаткові, вони застосовуються, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін. Тоді двостороння реституція може супроводжуватись додатковими майновими наслідками, які покладаються на винну сторону. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Крім цього, можна вимагати й витрат на учинення самого правочину. [20, с. 604]

Зокрема при наявності основних і додаткових наслідків вчинення правочину законодавство у виключних випадках, за навмисної вини на укладення протиправного правочину, передбачило застосування спеціальних (особливих) наслідків. Типовим прикладом такого наслідку слугує ч. 2 ст. 230 ЦК України, яке полягає в двократному розмірі відшкодування завданих збитків і можливості стягнути моральну шкоду зі сторони, яка застосувала обман.