---

Борхес – публіцист

Маємо на меті проаналізувати есе Борхеса, які публікувались – в основному – у журналі “Ель оґар” (між роками 1936 - 1940). Ці есе вийшли надруковані як антологія під назвою “полонені тексти” у Збірнику повних творів (ІV том). Антологія вийшла за редакцією Енріке Сасіеро-Ґарі та Емір Родріґез Монеґаль у 1986 році у неповному вигляді, ще залишилось зібрати приблизно дев’яносто статей, які Борхес надрукував у цьому журналі.

Борхес у своїх есе не оминає тем і персонажів з аргентинської історії. А місто Буенос-Айрес, яке він так щиро любив, з’являється у багатьох його публіцистичних творах  так, як у поемах раннього періоду творчості. Він згадував свою країну не лише в есе та конференціях. Історія та сучасність надихали його літературні твори.

Будучи вихованим у Палермо, в оточенні англійських книжок, він слухав нескінченні сімейні розповіді про минуле, з яким зіткнулися прихильники унітарного та федерального державного устрою. Він ненавидів Росас, а щодо Мацорки то й годі казати. В особі Перона він бачив перевтілення Росас, а в масивних актах перонізму він вбачав повернення варварства.

У своєму творі “Хуан Мураня” Борхес пише: “Роками я твердив, що виріс у Палермо. Тепер мені відомо – мова йде про чистий літературний блиск; справа в тім, що я виріс по той бік довгих металевих списоподібних грат, у хаті з садом та батьківською і дідівською бібліотекою”.[1]

Він обожнює свій район, Палермо, і в поемі “Містичне заснування Буенос-Айресу” він воскрешає його в пам’яті такими віршами (в яких йдеться про Хуан Діаса де Соліс та його солдатів):

“Вони захопили декілька садиб на побережжі,

спали здивовані. Кажуть, що в Ріячуело,

але крупії затверділі в Ла Бока.

Це був цілий квартал у моєму районі: в Палермо,

Цілий квартал, але посеред поля,

Відкритий світанком, не захищений від дощів та холодних вітрів, південно-східних вітрів.

Квартал рівномірний, який існує в моєму районі

Гватемала, Серрано, Парагвай, Ґурручаґа”[2]

Борхес завжди скучав за цим містичним Палермо, цим містечком, яке вважав “таким же вічним, як воду й повітря”[3] Про Буенос-Айрес говорить:

“Пам’ятаю, як вогнем пістолета пострілом Алена в закриті машині.

В тому Буенос-Айресі, який покинув мене, я був би чужим.

Я знаю, що єдиним дозволеним людям райським куточком, може бути лише загублений рай.

Той , що майже такий як я, той, хто ще не читав цієї сторінки,

шкодуватиме про цементні вежі та різьбленим тисами обеліском” [4]

Ностальгічно шукає Борхес притулку у місті, звільняючи від забуття Буенос-Айрес на заході сонця, мужній та сповнений вірністю. А ось так закінчується ще одна з його поем:

“Тут чекає попільнастий вечір.

Плід, що йому винен ранок;

Тут моє ім’я в не менш марній

остаточній тіні загубиться, легко

Нас об’єднує не кохання, а жах

Можливо, через це я так тебе люблю”.

Події досконалого оповідання “Ґуаякіл” проходять теж в Буенос-Айресі. В одному будинку по вулиці Чилі професор американської історії чекає на Удуарта Цимермана, “іноземного історіографа, гнаного з його країни Третім Рейхом, а нині громадянином Аргентини”[5].

            Оповідач цієї історії – це господар дому. Має намір поїхати в Сулако, щоб перевірити листи Сімона Болівара, знайдені випадково.

Оповідача цікавить перш за все фасад у Картахені 13 серпня 1824 року “в якому визволитель передає деталі свого побачення з генералом Сан-Мартіном. Важко переоцінити значення цього документу, в якому Болівар передав, хоча й частково, те що трапилось в Ґуякілі”[6]. Зустріч Болівара із Сан-Мартіном,  “під час якої генерал Сан-Мартін відкинув чисті амбіції; передав долю Америки в руки Болівара” присутня при розмові оповідача із Цимерманом.

“Невже слова, якими вони обмінялися, були звичайними. Два чоловіки зійшлися в Ґуаякілі; і якщо один взяв гору, це трапилось через його більшу волю, а не через діалектичну гру. Як ви бачите, я не забув мого Шопенгауера”[7], каже Цимерман.

Ґуаякіл, Болівар, Сан-Мартін, живуть і до нині на вулиці Чилі.

“В ту мить я відчув, що колись щось - вірніше сказати – вже трапилось. Якимсь чином ми вже були інші – каже оповідач – у кімнату спускалися сутінки, а я ще не запалив світло”[8]. Цимерман сказав: “Все робиться з чиєїсь волі”. Нарешті саме він зробить роботу.

Але не Сам-Мартін привертає найбільшу увагу Борхеса. Прихильники унітарного і федеративного устрою, Росас і партизанські загони, битви біля Хуніна, полковник Суарес, східняк Франциско Борхес – ось хто постійно знаходиться в його уяві.

Стиль Борхеса дуже сильно відрізняється від тих параметрів, що традиційно прийняті на Україні щодо публіцистики. У багатьох своїх есе він користується віршованими стилями – цілковито незвично для України – в тому полягає причина багатьох дискусій  навколо його есе.

Борхес працював для рубрики “іноземні автори та книги”. У ній статті, які друкувалися, розділялися на чотири категорії:  есе, короткі біографії, рецензії та коментарії, які публікувалися під заголовком “З літературного життя”.

Не рахуючи його численної праці у журналах  (літературний журнал “Сур”, співредактор літературного відділу газети “Крітіка” та “Суботній Кольоровий Журнал” та “Ель оґар”) упродовж життя, Борхес опублікував десять книг есе : “Інквізиції” (1925), “Розмір моєї надії” (1926), “Мова аргентинців” (1926), “Еварісто Карієго” (1930), “ Дискусії” (1932),  “Історія вічності” (1936), “ Аспекти гаучиської поезії” (1950), “ Другі інквізиції” ( 1952), “ Конгрес” (1971), “ Книга снів” (1976).

У жовтні 1936 року Борхес опублікував коротку біографію Карла Сандбурга, стиль  цієї статті –розповідний з елементами  жвавості. Тобто в жодному разі цей твір не можна звати нудним. В нім він відкриває своє позитивне ставлення до авторів білих віршів, до яких належить Сандбург . Порівнює його з Туейном, Уільтманом, в тому розумінні, що всі вони пройшли довгий шлях, поки досягли своєї мети. І так пише  “ Його перша книга – датована 1904 – вже має декілька рядків, яких його послідовники би не викинули. Основний Сандбург появиться тільки десять років пізніше своєю поемою “Чікаго”. Майже зараз Америка визнає його, схвалює його, вивчає напам’ять його, а також ображає його. Тому, що його поезія не має рими, опозиція вирішує, що це не поезія.”.[9]

Наприкінці 1950 року Борхес опублікує в журналі “Сур”, есе “Будда”. Це есе разом з матеріалами конференцій, де говорив про буддизм, були підготовані у співпраці з Алісією Хурадо. Вона у заувагах до цього твору пояснює, що загальний план роботи, стиль, належать Борхесу і, що їхня робота разом грунтувалась тільки на сприянні  фактів та даних. Коли читаємо, що таке буддизм, то читаємо прозу Борхеса, напружену і чітку, часом схильну до повторів, акуратну за формою конструкції розповіді, синтаксично правильну: “Божества, змії, дияволи, земні та небесні генії, лісові генії, які просять Будду, щоб розширив життя. Будда пояснює, що короткочасність  - це закон всього існування і його також. Кунда, син коваля пропонує Кузінарі солоний кусок свинини або , за іншими текстами труфель ця їжа загострює хворобу, яку Будда відчував і яку заглушував зміцненням своєї волі, щоб не вступати в Нірвану, не попрощавшись з монахами. Умиває себе, п’є воду і лягає під деревами, щоб померти. Дерева раптово розквітають – вони,  можливо, знають, що та хвора і стара людина  - це Будда. Він в годині його смерті, пророкує майбутні кризи і незгоди, рекомендує триматися закону та впорядковує свої похорони.  Він помирає на своїй правій стороні, голова в напрямку до Півночі, обличчям повернутий до Заходу.  Входить в екстаз і помирає в екстазі. Помирає до присмерку в тій годині, в якій смерть здається догідною”[10].

Багаж культури, який Борхес має, дозволяє йому розробляти тему трансміграції у есе 76-го. Він з’єднує в ньому пітагорські концепції, основи Калпів або дні Брагми, гіпотези Сесаря, який  приписував віру у трансміграцію Галльським друїдам, елементи єврейської кабали, не забуває Шопенгауера , Гуме, Вольтера, Платона, включає навіть старі гальські поеми, щоб підтримати  аргументацію свого тексту, що призводить до тези про Карму.

Борхес знає, що потяг читача до старовинного більший, ніж найкращий захист своєї теорії.

У творі “Сором Історії” (включений до “Інші Інквізиції”) Борхес розповідає наступний епізод. Тостіг, брат саксонського короля Англії Ґарольда намірився мати абсолютну владу, і щоб досягти своєї мети, добився підтримки норвезького короля Гаральда Сігуардарсона. З норвезьким  військом обидва висадились на східному узбережжі; захопили фактично Йорвік (Йорк). На південь від Йорвіка вони зустрілися з саксонським військом. Перш ніж почалася битва, король Гарольд робить спробу примирення, пропонуючи своєму брату прощення та третину королівства. Граф Тостіг запитує свого брата, що той приберіг для свого друга короля Гаральда Сігуардарсона. Саксонський король відповідає, що про нього він не забув. Він пропонує йому “шість фунтів англійської землі, та ще один на фунт додаток, тому що той такий високий.

- Отже, - каже Тостіг - будемо битися до смерті.”[11].

Борхес розповідає, що до заходу сонця того дня була розбита норвезька армія. У цій битві загинули як Гаральд Сігуардарсон, так і граф Тостіг. Порівнює у фіналі, сьогоднішнє ставлення до героїчних дій: “Є присмак, який наш час (мабуть, замучений від дешевих імітацій професіональних патріотів) не може сприймати без побоювання: елементарний смак героїчного”[12]

У зв’язку з цією пародією Борхес посилається на поему, яку не цитує у творі але тим не менш говорить про “ елементарний смак героїчного” (це “Епітафії армії найманців” А. Е. Гузмана). Згідно з борхіанським світом, цю тему він повторює у поемі “Минуле”, яка належить до “Золота тигрів”.

У іншому есе (“Циклічний час”), що включено до збірки “Історія вічності”, на одній із своїх багатьох сторінок, присвячених вічному поверненню, Борхес згадує четверту поему Віргілія, який, в цьому випадку з’являється тут, дякуючи проекту Готенберґа. Згодом, в 1943 році у “Дивовижному секреті”, персонаж Єрамін Гладік, чеський єврей, засуджений до страти німцями, відчуває – коли бачив нерухому тінь бджоли на підлозі – то Бог передав йому своє бажання: ще рік життя, щоб завершити трагедію у віршах “Вороги”, щоб спинитися, Гладік повторює не ворушачи губами, ту четверту таємничу поему Віргілія.

В есе “Про класиків” (включене до “Інші інквізиції”) Борхес коротко розкриває, що вважається класикою. “Що це класична книжка? Маю під рукою визначення Еліота, Арнолда і Саінт-Бюве, без сумнівів логічні та розумні, і було мені приємно згодитись з ними, але я не буду їх консультувати. ... Тільки обмежу себе, щоб дати своє власне тлумачення.”[13] Його бачення класиків полягає суто у внутрішньомусприйнятті читача, і те, що ціла нація висловила, як книгу, котру можна читати завжди і розтлумачити, не зважаючи на час. “Класик - це не книга (повторююсь), яка має обов’язково ті чи інші заслуги; це книга, яку покоління людей, виділяючи різні мотиви, читає із натхненням та таємною вірністю.”[14]

Отже, Борхес виносив у свої есе теми, які його хвилювали особисто. Він додав до того публіцистичного стилю нові бачення світу і нову форму викладу есе у формі вірша. Як і багато науковців, які розглядають його роботу, я погоджуюсь, що його публіцистична творчість ще не зовсім досліджена і, на жаль, не завжди зрозуміла.