---

Регулювання діяльності суб’єктів підприємництва та його структура

Досягнення Україною незалежності й подальша розбудова її державності висуває нові вимоги до проблем адаптації та інтеграції нашої держави у сучасному світі.

Становлення України, як країни з ринковою економікою, на нашу думку, доцільно розглядати за двома етапами:

1.      перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки;

2.      трансформація національної економіки та її інтеграція у світову.

Перший етап умовно завершився у кінці 2005р. на початку 2006 р., коли 21.12.2005 р. у Брюсселі Євросоюз офіційно ухвалив рішення про надання Україні статусу країни з ринковою економікою. 01.02.06 та 21.03.07 уряди США та Бразилії (відповідно) визнали Україну країною з ринковою економікою [1].

Другий етап триває, проте макроекономічна нестабільність виявляється не лише у від'ємних темпах зростання, а й у погіршенні структури економіки.

За твердженням М.Д.Кондратьєва, технологічний (наукомісткий) розвиток сучасних цивілізацій пов’язаний з теоріями «довгих хвиль» (технологічних укладів). Він доводить, що науково-технічна революція розвивається хвилеподібно, і кожен цикл триває приблизно 45–60 років. Протягом останніх століть в історії технологічної еволюції змінили одна одну п’ять хвиль і склалося п’ять технологічних укладів [2].

Перша хвиля (1770–1830 рр.) сформувала уклад, який ґрунтується на нових технологіях у текстильній промисловості та використанні енергії води.

Друга хвиля (1830–1880 рр.) позначилася механізацією виробництва практично всіх видів продукції, створенням мережі залізниць та морських шляхів.

Третя хвиля (1880–1930 рр.) базувалась на використанні в промисловому виробництві електроенергії, розвитку важкого машинобудування та електротехнічної промисловості на основі сталевого прокату, нових відкриттях у галузі хімії, становленні хімічної промисловості.

Четверта хвиля (1930–1980 рр.) характеризується становленням укладу, який базувалась на подальшому розвитку енергетики зі використанням нафти, нафтопродуктів та газу, а також засобів зв’язку, нових синтетичних матеріалів. Це ера масового виробництва автомобілів, тракторів, літаків, різноманітних видів озброєнь, товарів тривалого користування, будівництва швидкісних автомагістралей, аеропортів. З’являються та інтенсивно поширюються комп’ютери і програмні продукти для них. Атом спочатку використовується у військових, а згодом і в мирних цілях. На ринку панує олігополістична конкуренція, утворюються транснаціональні корпорації.

 П’ята хвиля, що почалася в середині 80-х рр. ХХ ст., ґрунтується на досягненнях в мікроелектроніці, інформатиці, біотехнології, генній інженерії, освоєнні нових видів енергії, космічного простору, супутникового зв’язку тощо. Відбувається перехід від розрізнених фірм або навіть транснаціональних корпорацій до єдиної мережі компаній, що з’єднані електронними засобами зв’язку, тісно взаємодіють у галузях технології, контролю якості продукції, планування інвестицій.

Шоста хвиля, що почалась з 90 років минулого століття дає поштовх до нового етапу в розвитку медицини та біотехнологій.

Сьома хвиля (бере початок з 40 років ХХ ст.) призводить до створення технологій «холодного термоядерного синтезу», що має докорінно змінити енергетичний потенціал земної цивілізації.

Сьогодні все помітнішими стають ознаки наступних — шостого і сьомого технологічних укладів. Розвиток кожного укладу сприяє сходженню цивілізації на новий, вищий рівень, що створює наступність в історичному процесі й значно збільшує економічні можливості суспільства.

Цікавим є структурний аналіз технологічних укладів, здійснений у наукових працях українських та російських учених.

Очевидно, що пріоритети, які фактично сформувалися в Україні за останні десятиліття, не відповідають тим, що поширені у світі. Певний час (з 2000 до 2005 рр.) утримання експортоорієнтованої моделі розвитку, яка ґрунтувалася на торгівлі ресурсомісткими продуктами низького технологічного рівня, забезпечувало позитивну динаміку (таблиця 1.1).

Таблиця 1.1

Показники розвитку зовнішнього сектору економіки України¹

Рік   Показник (млн. дол. США )	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
Торгівельний баланс	779	198	710	-269	3 741	-1 135	-5 194	-7 713
Експорт товарів	15 722	17 091	18 669	23 739	33 432	25 024	38 949	41 286
Імпорт товарів	14 943	16 893	17 959	24 008	29 691	35 159	44 143	48 999
Прямі іноземні інвестиції	529,4	932,8	1318,6	1696,3	8021,3	4810,8	8303,4	6234

¹Побудовано за даними Держстату України [4]

Експортуючи низькотехнологічну та імпортуючи високотехнологічну продукцію, вітчизняна економіка втрачає продуктивні робочі місця, новостворену додану вартість. На території України зосереджуються ресурсо-, енерго- та екологомісткі виробництва. Подальша інтеграція у глобальні політичні та економічні процеси призведе до втрати набутих більшістю національних виробників елементів конкурентоспроможної поведінки.

Реальна стратегія економіки України повинна передбачати прискорений розвиток вітчизняних виробництв, які довели конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Збільшення податкових надходжень від таких підприємств дозволить сформувати фінансово-бюджетну основу державної підтримки наукомістких виробництв 5-го та 6-го технологічних укладів.

Криза, що охопила економіку країни у період становлення незалежності, спонукала економістів і практиків різних рівнів господарського управління до вирішення кризових ситуацій насамперед на макроекономічному рівні.  Тому практично всі програми перетворення економіки були націлені на зміну форм власності, першочергове реформування податкової і фінансово-кредитної системи, забезпечення конвертованості гривні [5, ст. 64].

У результаті такої політики склалася ситуація, при якій, як зазначає професор Б.Мільнер, центр ваги виявився перенесеним із сфери управління виробництвом у сферу управління власністю з усіма наслідками, що випливають з цього [5, с. 65]. Тобто увага приділялася, як вказувалося вище, фінансовій стабілізації замість використання структурно-виробничого підходу. Цілком очевидно, що не може бути процвітаючим суспільство, в якому головні інтереси пов'язані не з виробництвом, а з перерозподілом матеріальних благ і з приватизацією власності, створеної іншими поколіннями.

Проблеми функціонування підприємств в умовах переходу до ринку відійшли на другий план. У результаті макроекономічне регулювання виявилося відірваним від діяльності на мікроекономічному рівні. Хоча зрозуміло, що без перетворень у системі управління виробничо-господарською діяльністю господарюючих суб'єктів (ГС) одні лише зміни на макрорівні не можуть призвести до вирішення всіх проблем і досягнення поставлених цілей.

Зміщення акцентів у бік функціонування фінансового сектору спричинили фінансову кризу в Україні, яка посилюється і ускладнюється світовими проблемами. Котра в свою чергу переросла в економічну – спад виробництва, зростання безробіття, зниження рівня життя широких верств населення.

Отже, на сучасному етапі економічного розвитку, для подолання та зменшення наслідків економічної кризи необхідні зміни в економічному регулюванні діяльності суб’єктів підприємництва. Пріоритетом повинні стати не грошові доходи, а розвиток виробництва, продуктивності праці, тоді як наслідок – зростання доходів.

Ключовою проблемою формування внутрішньо самоорганізованої, національної моделі господарювання в Україні є пошук та оптимізація економічної ролі держави, ринкового самоуправління та внутрішньогосподарського регулювання у створенні сприятливого середовища для розвитку підприємництва.

Такий підхід забезпечить ефективний механізм регулювання діяльністю суб’єкта підприємництва в сучасних умовах, який охоплюватиме проблеми впливу зовнішнього середовища на діяльність суб’єкта підприємництва, а на мікрорівні – передбачатиме максимальну оптимізацію внутрішньогосподарського управління.

Історичний процес і практика впровадження економічних політик різних держав доводять, що саме в характері державної політики регулювання закладено причини виникнення політичних диктатур і економічного занепаду, або основи економічної та політичної демократії. Тому держава не може вдаватися ані до жорстокого регулювання ринкових відносин, ані відкидати адміністративні важелі впливу й покладатися на стихійний розвиток вільного ринку.

Досвід попередніх перетворень показав обмежені можливості вирішення фінансово-господарських проблем, як із позиції централізованого управління економікою (лише адміністративно-командними методами), так і використовуючи децентралізацію.

Економіст О.Кужель стверджує, що система централізованого регулювання не в змозі взаємопов’язати попит і пропозицію мільйонів людей і водночас врахувати обмеженість ресурсів, оскільки такий спосіб регулювання позбавляє індивіда свободи здійснювати власний вибір і брати на себе відповідальність за його здійснення. Тому система централізованого регулювання неминуче призводить до зниження рівня суспільного добробуту й підриву основ функціонування правової держави та демократії [6, с.50].

«Основний закон централізованого управління економікою - максимізація капіталовкладень» [7], тобто збільшення не результатів суспільного виробництва, а його витрат. Механізм дії закону полягає в тому, що, оскільки рушієм суспільного виробництва є не ринок, а адміністративний державний апарат, процес виробництва відбувається не за ринковими принципами, а за законами функціонування адміністративного апарату.

Альтернативою централізованого регулювання економіки у світовій практиці державного регулювання тривалий час була політика “нерегульованої економіки”. Вона передбачала мінімізацію економічної влади держави та реалізації економічних інтересів:

·         споживачів, які краще знають, чого саме потребують;

·         виробників, які за допомогою дії механізму цін, дізнаються про споживання оптимізують використати своїх .

Концепція “нерегульованої економіки” передбачала, що ціновий механізм як “природний порядок” формується спонтанно, сам по собі. З одного боку, політика “вільної економіки”, тобто державного невтручання, започаткувала розвиток індустріалізації виробництва. з другого, - гранична мінімізація регулюючих функцій держави та надмірне використання ринкового саморегулювання, яке в багатьох випадках не спроможне оптимально і справедливо врегулювати всі соціально-економічні процеси, призвели до суттєвого обмеження свободи суб’єктів господарювання. Як виявилося, необмежена регуляторними нормативними рамками свобода ринкових відносин, може використовуватись суб’єктами для зміни ринкових правил на свою користь або взагалі для скасування вільних ринкових відносин, оскільки свобода – це не лише свобода економічного вибору і конкуренції, а й свобода монополії.

Вже на першому етапі політика державного не втручання в господарські відносини призвела до поширення недобросовісної конкуренції, виникнення монополій, захоплення і блокування ринків та формування в системі суспільно-економічних відносин монопольних носіїв економічної влади [6, с. 51].

Неможливість використання всіх особливостей побудови господарського механізму з орієнтацією тільки на централізовану або ж тільки на ринкову систему управління, на нашу думку, передбачає становлення концепції регулювання діяльністю господарюючого суб’єкта, яка охоплюватиме проблеми впливу зовнішнього середовища на діяльність суб’єкта господарювання, а на мікрорівні – передбачатиме оптимізацію внутрішньогосподарського управління.

Зазначене підтверджує потребу в регулюванні діяльності господарюючого суб’єкта, як внутрішнього, так і зовнішнього.

Під господарською діяльністю, у Господарському кодексі України, розуміється «діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва – підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність)» [8, ст.. 3].

Необхідність економічного регулювання діяльності господарюючого суб’єкта визначається його значною роллю в розвитку підприємництва та максимальному забезпеченні інтересів його власників, найманих працівників та держави. Тому перманентно слід з’ясувати базисну структуру економічного регулювання діяльності господарюючого суб’єкта, а саме: визначення його суті, мети, суб’єктів та об’єктів регулювання, а також методів.

Регулювання (від лат. regula – правило, regulare – підпорядковувати правилу), сучасний економічний словник визначає трояко [9, с. 228]:

1.      підпорядкування певному правилу, порядку, приведення в порядок;

2.      встановлення правильної, необхідної для роботи взаємодії частин механізму;

3.      здійснення чого-небудь для отримання потрібних показників, досягнення необхідного ступеня чого-небудь.

Регулювання – це розроблення прийнятого рішення в деталях і наказ на його виконання, тому регулювання є частиною планування [10, с. 186].

Автори тлумачного словника трактують регулювання як функцію управління, що забезпечує функціонування керованих процесів у рамках заданих параметрів [11].

Проф. В.Я. Швець зазначає, що термін «регулювання» у західній економічній літературі має два значення: у широкому розумінні - ототожнюється з державним втручанням в економіку, у вузькому – з адміністративно-правовою регламентацією діяльності бізнесу[12, с. 337].

Вищезазначене таке досить широке трактування цього терміну, на нашу думку, передбачає, що процес регулювання має як зовнішню, так і внутрішню інтерпретацію.

Питання складових частин механізму регулювання діяльності господарюючого суб’єкта також неоднозначно трактуються економістами. Професор В.Я. Швець зазначає, що цей механізм включає в себе безпосередньо ринкове і державне (економічне і правове) регулювання [12, с. 342], деякі вчені відзначаючи необхідності державного регулювання, наголошують на необхідність його обмеження, підпорядкованості ринковому саморегулюванню [13, с. 39.]. В.Мамутов підкреслює важливість поєднання державного регулювання економіки і економічної свободи суб’єктів господарювання, самоврядування, саморегулювання [15, с.84]. Професор Г.В. Козаченко у процесі управління підприємством виділяє державне регулювання та ринкове самоуправління, яке в свою чергу складається з самоуправління власника, самоуправління підприємця, професійного управління менеджерів, самоуправління трудових колективів [16, с. 22].

На думку колективу авторів підручника «Державне регулювання економіки» за ред. проф. І.Р. Михасюка, взаємодія різноманітних секторів і типів господарств регулюється за допомогою державного, корпораційного та ринкового регулювання.

Проф. Панчишин С.М. та Стасишин А.В. зазначають, що механізм макроекономічного регулювання у ринковій системі охоплює такі три підсистеми: ринковий механізм, державне регулювання та регулювання, яке провадять фірми [17, с. 106].

Отже, в економіці розвинутих країн і країн, що розвиваються регулювання економікою, а відтак і суб’єктами підприємництва доцільно здійснювати за допомогою :

1.                  ринкового регулювання;

2.                  державного регулювання;

3.                  внутрішнього регулювання діяльності підприємства.

Форми та співвідношення видів регулювання встановлюються і взаємодіють залежно від умов національної економіки й особливостей функціонування її секторів – державного, недержавного, змішаного.