Фактори формування регіональної політики житлового будівництва в Україні

На формування регіональної політики житлового будівництва в сучасній Україні впливає низка факторів, чи рушійних сил. Їх можна поділити на два види з огляду на вектор впливу, а саме: на лімітуючі, тобто такі, які гальмують реалізацію заходів регіональної політики, зокрема сповільнюють темпи і масштаби житлового будівництва у порівнянні з запланованими, та на стимулюючі, тобто такі, що активізують вказані процеси. Ці два види факторів проявляються на різних ієрархічних рівнях: глобальному, національному, регіональному і локальному. Світовий досвід засвідчує, що з плином часу та зміною соціально-економічної ситуації на вказаних ієрархічних рівнях лімітуючі фактори можуть перетворитися на стимулюючі і навпаки. Спробуємо пересвідчитися в цьому на прикладі житлового будівництва в Україні. Адже якщо це положення справедливе, то напевно можна впливати на тривалість дії факторів і активізувати перетворення лімітуючих факторів на стимулюючі за допомогою заходів регіональної політики. На глобальному рівні, з огляду на житлове будівництво, спрацьовує такий стимулюючий фактор, як вищий кількісний і якісний рівень забезпеченості житловим фондом в інших країнах світу, до якого повинні прагнути і в Україні. В різних дослідженнях вітчизняних вчених неодноразово відзначалося, що громадяни розвинених країн світу набагато краще забезпечені житлом, ніж українці. І.Б.Стефанюк наприклад, подає такі дані: житлова площа на одну особу в Австрії становить 38,3 м2, у Чехії – 28,7 м2, Данії – 50,6 м2, в Естонії – 27,7 м2, Фінляндії – 36,3 м2, Франції – 37,5 м2, Німеччині – 40,1 м2, Ірландії – 35 м2, Голландії – 41 м2, у США – близько 70 м2, а в Україні показник забезпеченості житлом на одну особу становить 21 м2 [206]. В результаті вищі закордонні стандарти сприяли розробці нових житлових проектів в Україні з поліпшеним плануванням квартир. Але, поліпшені проекти житлових будинків були орієнтовані, як правило, на ті соціальні групи населення, які отримували вищі від середніх доходи, і саме ці групи прагнули досягти закордонних стандартів. Адже у розвинених країнах має місце вищий рівень доходів населення, можливість купувати житло в кредит, вища якість будівництва, що в сукупності сприяло більшим кількісним і вищим якісним показникам житлового будівництва. Лімітуючим глобальним фактором стала сучасна світова фінансова криза, яка не змогла не вплинути на економіку України загалом і на регіональну політику житлового будівництва зокрема. В наш час вже з’явилася низка публікацій, присвячених вивченню соціально-економічних наслідків сучасної світової фінансової кризи [24; 39; 155; 225]. Серед інших детальним аналізом і ґрунтовними оцінками вирізняються дослідження Б.Данилишина, який виділяє у світовій фінансовій кризі 2007—2008 років 3 хвилі. На його думку, дві хвилі Україна пережила досить упевнено, хоча й не без помилок [39]. Як зазначає цей вчений, перша хвиля спостерігалась у 2007 році. Вона проявилася падінням фондових індексів провідних банків та фінансових компаній на світових фондових ринках. На думку Б.Данилишина, за таких обставин спекулятивний капітал, що шукає стабільні ринки з найвищими прибутками, перейшов із ринків розвинених країн до країн з економіками, що розвиваються, які продовжували демонструвати високі темпи зростання та прибутковості [39]. В результаті, як вважає Б.М.Данилишин, у 2007 році Китай і Україна стали лідерами такого зростання. При цьому за 2007 рік українська економіка запозичила 24,3 млрд. дол. США середньо- та довгострокових кредитів [39]. Отже, перша хвиля світової кризи була для України позитивною і спрацювала як стимулюючий фактор формування і реалізації регіональної політики житлового будівництва. Цьому сприяла можливість отримання кредитів на будівництво житла. Так, згідно з даними Української національної іпотечної асоціації, станом на 1 жовтня 2007 року загальні обсяги заборгованості за іпотечними кредитами, наданими фізичним особам, становили 46,8 млрд. грн. [117]. При цьому у 2007 р. пожвавлення на ринку житлової нерухомості було незначним, що означає, на думку В.С.Старінської та М.А.Коваленко, поглиблення процесів переорієнтації попиту на іпотечні кредити, і відповідно, зміни у структурі іпотечних портфелів банків. Вони зазначають, що в цей період невирішеною проблемою залишався високий рівень валютизації іпотечного ринку: на валютні кредити припадає 88,4% іпотечної заборгованості. У структурі заборгованості за іпотечними кредитами на кредити на купівлю житла під його заставу припадає 51,8%, частка кредитів на споживчі цілі під заставу житла становить 37,4%, на приватне будівництво - 7% [202].