Специфіка розвитку середнього класу в країнах пострадянського простору

Специфіка розвитку середнього класу в країнах пострадянського простору Середній клас – майже завжди необхідний, хоча сам по собі і недостатній, елемент демократичної політичної системи. Дотепер плідному обговоренню характеру, ступеня життєздатності і політичного значення середнього класу перешкоджала необхідність попередньо доводити саме його існування в перехідних посткомуністичних суспільствах. До 1917 року в Росії існував досить численний і постійно зростаючий середній клас, що складався з фахівців, представників вільних професій, інтелігенції, комерційних і підприємницьких шарів. Середній клас у союзі з іншими соціальними групами дуже впливав на політичне життя революційної держави. Цей досвід минулого виявився затребуваний сучасним російським суспільством, він представляється багатьом „придатним до вживання” і сьогодні. У СРСР існував прообраз середнього класу – приблизно 40 мільйонів людей зі спеціалізованою професійною освітою. До них належали партійні чиновники високого рангу, керівники виробництва, вчені, офіційно визнані артисти, письменники й інші діячі культури, а також вчителі, лікарі, представники інших професій. Найбільшою групою були інженери – широка категорія, що охоплює спектр від головного інженера великого заводу до інженера, щось на зразок менеджера роботи з персоналом. Хоча багато хто з представників радянських фахівців після 1992 р. виявилися жертвами економічних реформ, у посткомуністичних країнах почав формуватися новий середній клас, що складається в основному з комерсантів, менеджерів, фахівців деяких професій. Для вивчення цих груп необхідна розробка спеціальних методів аналізу, що дозволили б перевершити існуючі неадекватні стереотипи і представлення. Також варто пам'ятати, що наявність середнього класу в Росії зовсім не означає торжества лібералізму і демократії, а крім того, американський досвід не є найбільш придатним еталоном для порівняння. [104] Проблема соціально-економічного розвитку, нової соціальної стратифікації в пострадянських країнах є досить складною. Майже всі „легкі гроші” вже зроблені, і рух нагору по сходам успіху тепер так само часто залежить від дійсної праці, як і від привілейованого доступу до імпортно-експортних ліцензій, внутрішній приватизації чи експлуатації природних ресурсів. Зростання середніх класів підсилює демократичний потенціал країни. Однак соціальний і економічний розвиток пострадянських країн не завжди йде „західним” шляхом. Азіатський і латиноамериканський досвід свідчать, що швидке зростання середнього класу може призвести до демократії, але й навпаки. Інші варіанти також не виключені. При комуністичному режимі розбіжності в доходах були невеликими, а розбіжності в споживанні рідко були помітними. Ціни встановлювалися централізовано, на штучному рівні, а більшість товарів доходили до споживача через дуже ускладнену розподільну систему, наскрізь просочену привілеями і корупцією. На початку 90-х років падіння валового внутрішнього продукту (ВВП) і зростання диференціації доходів населення призвели до появи дуже помітного соціального розшарування у всіх колишніх соціалістичних країнах. З'явилися “переможці” і ті, що „зазнали поразки”, а разом з ними і загальне переконання, що останніх значно більше. Дані всіх посткомуністичних держав показують, що десять відсотків найбільш забезпечених верств населення виграли від економічних змін непропорційно багато. Цей виграш припадає на той час, коли середньо забезпеченні шари населення відчули, що їхня відносна частка національного доходу помітно упала. Деякі аналітики вважають, що оскільки ВВП зменшився, абсолютна частка доходу середніх груп також зменшилася. Це питання залишається достатньо складним. У той час коли офіційні дані свідчать про різке зниження доходів середньо забезпечених груп, дані про споживання говорять про значне зменшення розриву. Статистика свідчить, що серед колишніх соціалістичних держав, що не страждають від нових авторитарних режимів, падіння ВВП було зупинено (подекуди навіть почалось зростання), а розбіжності в доходах стабілізувалися або почали зменшуватися. Однак це не призводить автоматично до високих темпів економічного зростання або до широкого поширенню статку. „Стратегії виживання”, використовувані багатьма родинами, не були довгостроковими рішеннями їх економічних проблем. Ці групи населення ще повинні пройти важкий шлях мікроекономічного пристосування до нових умов. Для багатьох труднощів і позбавлення будуть продовжуватися. Таким чином, нам не слід недооцінювати неминуче високу плату за смерть соціалістичної системи.