Еволюція наукових поглядів на сутність людського розвитку

Еволюція наукових поглядів на сутність людського розвитку Плідне дослідження сутності людського розвитку можливе лише за умови всебічного аналізу та переосмислення теоретичної спадщини, що залишилася у вигляді наукових надбань попередників. В протилежному випадку неможливо розраховувати на ґрунтовні теоретичні результати, стійкі до наукової критики і перспективні з огляду на побудову відповідної державної стратегії і політики всебічного суспільного розвитку . Економічно-соціальний зміст людського розвитку як наукової категорії проявляється у поступовому формуванні його суті, в подальшій трансформації, самовдосконаленні змісту в процесі історичного руху. «Цей рух вперед, - як вказував Г. Гегель, - визначає себе перед усім таким чином, що він починається з простих визначеностей, і наступні за ними визначеності стають більш багатими та конкретними. Бо результат містить свій початок, і рух цього початку збагачує його новою визначеністю» [1, c. 306-307]. Першою сходинкою в процесі вивчення еволюції наукових поглядів на людський розвиток має стати встановлення моменту зародження такої визначеності, на підґрунті якої у подальшому формується відповідний теоретичний каркас. «Показати генезис категорії … - означає, по-перше, визначити її генетичну основу, початок, джерела; по-друге, виділити етапи її руху, рівні, що характеризують процес її розгортання від суті до все більш конкретних форм» [2, с. 32]. Елементарні уявлення про людину і її здібності можна знайти вже у філософів античності і середньовічних схоластів. На цей час ще не встигла сформуватися цілісна економічна наука, а первісні економічні знання про основи господарювання виступали похідною від домінуючих моральних, релігійних та суспільних норм. Це відповідним чином віддзеркалювалося і у поглядах на людину. Методологічний підхід до вивчення людської сутності мав сенсуалістичний характер і базувався переважно на суб’єктивній перцепції наявної реальності. Незважаючи на це, ще в античному світі бачення місця та ролі людини в економічному житті суспільства віддзеркалювалось через її професійні навички, а людей класифікували саме за їх спроможностями до різних видів праці. Однак, це в першу чергу стосувалось рабів, рівень їх знань та умінь був провідним критерієм при оцінюванні останніх на ринку. Вже в цей час піддається первинному аналізу процес накопичення людських здібностей. Так, Аристотель вказував, що «творчі властивості людини – це результат певних умов її життя, виховання і навчання» [3, c.381]. З часів Аристотеля багато вчених здійснювали спроби проникнути у суть творчої сили людини, виявити її найбільш характерні якості та сукупність властивостей, дати кількісну оцінку, внаслідок чого формувалися той або інший методологічний підхід, відповідна теоретична концепція, модель людини, що відображали систему наукових поглядів певної школи (окремого вченого) і були характерними саме для того періоду часу. Визначення ролі людини в процесі суспільного розвитку зустрічаємо в працях В. Петті, який писав: «Видається розумним, щоб те, що ми називаємо багатством… не вважалося б чимось відмінним від живих діючих сил…» [5, c. 82] . Виходячи з цього, він вперше, застосовуючи системно-описовий метод, здійснює спробу дати грошову оцінку людей, базуючись на критерії професійної приналежності конкретних індивідів і виходячи з цього визначає цінність всього населення Англії. Як багатство малися на увазі безпосередньо люди, а не їх сукупні здібності. Розвиваючи уявлення В. Петті щодо економічної сутності людських здібностей, А. Сміт побудував першу наукову модель людини, яка передбачала двоїсте розуміння людських здібностей і стала основою цілісної теоретичної концепції. По-перше, на відміну від свого попередника (В. Петті) А. Сміт розглядає різноманітні людські здібності, майстерність та навички, якими володіє конкретна людина і яка безпосередньо приймає рішення стосовно їх використання, керуючись при цьому особистим інтересом. Поділяючи працю на просту та кваліфіковану, А. Сміт відзначав, що «праця, якій вона (людина) навчається, відшкодує їй, понад звичайної заробітної плати за просту працю, усі затрати, витрачені на навчання, із звичайним, щонайменше, прибутком на капітал, рівним цій сумі витрат» [6, с. 166]. За таких умов кожний індивід намагається вибрати таке заняття, при якому він буде мати більшу заробітну платню, ніж при іншому прикладенні своїх зусиль. Однак, особистий інтерес, за А. Смітом, не зводиться лише до отримання певного грошового доходу. Кожна людина, яка здійснює вибір стосовно професійної діяльності, враховує цілу низку факторів: приємність або неприємність роботи, легкість або тяжкість навчання, постійність роботи, рівень престижності даної професії в суспільстві, імовірність успіху [6, с. 88-89]. По-друге, А. Сміт вказує, що «ці спроможності особи (їхнього носія), водночас стають частиною багатства всього суспільства, до якого належить (дана особа )...» [6, с. 311]. Тому турбуючись про свої інтереси, людина збільшує і свій добробут, і багатство суспільства. Індивідуум при цьому спрямовується «невидимою рукою» до цілей, що зовсім не входили в його наміри. Такі висновки мали суттєві економічні наслідки щодо піднесення ролі людини до рівня головної рушійної сили економічного прогресу та примноження багатства суспільства. Так, до складу основного капіталу належать не тільки знаряддя праці і будівлі, але і капіталізована цінність придбаних корисних спроможностей всіх жителів та членів суспільства». Модель людини, розроблена А. Смітом, стала певним теоретичним підґрунтям для подальших досліджень Д. Рікардо. Відставання країн в економічному розвитку учений в першу чергу пояс-нював, поряд з іншими причинами, «нестачею освіти в усіх верст¬вах народу»[7, c.89]. Д. Рікардо одним з перших вводить нове поняття – «робоча сила», під яким розуміє людину, що працює за наймом. Теоретичним внеском цього вченого також стало запровадження терміну «витрати відтворення робочої сили», та їх комплексне вивчення [7, с. 192]. Такі погляди отримали підтримку в працях багатьох тодішніх учених, зокрема Томаса Роберта Мальтуса (1766-1834 рр). Визнаючи, що людські ресурси є одним з найважливі¬ших чинників економічного розвитку, Мальтус вказував на необхідність їх якісного відтворення й різко засудив державні програми підтримки бідних, тому що злидні, на його думку, породжують злидні. А будь-яка державна чи приватна допомога стає на заваді саморегулюванню, тобто природно-економічному обмеженню зростання населення, та підриває дію стимулів у економічній сфері.