ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ СОЇ

З огляду на сучасний соціально-економічний стан в аграрному секторі економіки в найближчій перспективі розв’язати проблему підтримання родючості ґрунтів на оптимальному рівні в умовах, коли виробництво органічних добрив зменшилося у 5-6, а мінеральних – у 15-20 разів порівняно до потреби, традиційним шляхом, тобто збільшенням норм органічних добрив до 8-10 т і мінеральних 150-170 кг NPK на 1 га сівозміни на всій площі орних земель, є нереальним [21]. Зменшення резервів ґрунтового азоту обумовлює зростання потреби в азотних добривах. До того ж абсолютні розміри і частка їх використання на формування врожаю збільшується, а частка азоту ґрунту поступово зменшується [22, 23]. Зернобобові культури – важливий елемент удосконалення сівозмін. Завдяки здатності до симбіотичної азотфіксації, вони не тільки мають високий вміст білка, а й збагачують ґрунт азотом, сприяючи підвищенню врожайності наступних культур [24-26]. Вивченням питань, що стосуються пошуків резервів підвищення продуктивності сої займались багато науковців. Особливо великий вклад у розвиток технології вирощування сої внесли вчені України, серед яких Ф.Ф. Адамень, А.О. Бабич, В.П. Деревянський, Л.М. Доросинський, В.І. Завірюхін, В.М. Колот, А.К. Лещенко, Л.Ф. Некрасова, В.І. Січкар, М.З. Толкачев, та колишнього СРСР – В.Ф. Баранов, А.О. Берестецький, П.П. Вавілов, В.Б. Енкен, В.А. Золотницький, М.І. Корсаков, К.К. Малиш, М.І. Мільто, Е.Н. Мішустін, Ю.П. Мякушко, Г.С. Посипанов, Т.П. Рязанцева, С.Г. Тедорадзе, зарубіжні автори - L.E. Barker, R.L. Bernard, W.D. Beversdorf, W.O. Scott та інші. Однак, не зважаючи на великі досягнення у розробці технології вирощування та системи удобрення сої, використання добрив не завжди дає високі економічні показники, що визначає рівень ефективності їх використання в посівах. Для ведення конкурентно спроможного сільського господарства нашої країни все більшого значення набувають науково-технічні розробки, спрямовані на пошуки альтернативних засобів, завдяки яким, без зниження досягнутого рівня сільськогосподарського виробництва, можна зменшити його собівартість та шкідливе навантаження на навколишнє середовище й досягти екологічної чистоти продукції. З-поміж основних елементів живлення рослин одне з чільних місць займає азот. Невичерпним його джерелом є атмосфера, 78% складу якої належить саме цьому елементові. Достатньо сказати, що в повітрі над 1 га земної поверхні міститься понад 80 тис. т молекулярного азоту. Проте ні люди, ні тварини, ні більшість рослин не здатні його засвоювати в такій формі. Для задоволення потреби рослин у цьому елементі живлення їх слід забезпечувати хімічними сполуками азоту, тобто органічними та мінеральними добривами. Оскільки для виробництва мінеральних азотних добрив потрібні величезні обсяги високовартісних і дефіцитних енергоресурсів, виробництво цих туків останніми роками скоротилося, а їхня ціна є досить високою. Тому актуальною стала потреба пошуку альтернативних способів забезпечення рослин поживними елементами ведення аграрного виробництва, які базувалося б на застосуванні економічно виправданих і екологічно безпечних систем внесення в ґрунт добрив та орієнтуванні його на біологічну основу. Все вище перераховане робить зрозумілим ту увагу, яка приділяється вивченню удобрення сої в сучасних економічних умовах. Населення земної кулі щорічно зростає майже на 90 млн. осіб, тому виробництво продовольства необхідно збільшувати [28, 29], що в свою чергу відповідно потребує використання більшої кількості основних біофільних елементів. Більшість ґрунтів України характеризуються значною потенційною родючістю. За умов застосування науково-обгрунтованої агротехніки, високої організації праці вони здатні забезпечувати високі врожаї сільськогосподарських культур [30]. Однак, соціально-економічні перетворення у сільському господарстві України в останні роки призвели до багатьох негативних наслідків, одним з яких є прогресуюче зниження родючості ґрунтів, внаслідок неприпустимо низького рівня застосування органічних і мінеральних добрив, насамперед азотних. У результаті цього відбулося значне зниження продуктивності полів [31]. Один із шляхів вирішення білкової проблеми полягає в збільшенні посівних площ, ефективному, творчому підході до вирощування зернобобових культур – зокрема сої. Питанню вирощування сої присвячена велика кількість досліджень в аграрній науці. Однак, деякі питання удобрення сої з урахуванням конкретних грунтово-кліматичних умов залишаються і на сьогодні не достатньо вивченими. Соя належить до високопродуктивних культур, яка здатна формувати високі врожаї за умов дотримання зональних технологій вирощування. Слід зауважити, що поряд із збільшенням площ посіву і виробництва сої, як джерела кормового білка і азоту в ґрунті, важливого значення набувають пошуки наукового обґрунтування та диференціації підходів щодо використання мінеральних добрив в конкретних грунтово-кліматичних умовах вирощування [32, 33]. Одними з головних причин, які знижують ефективність використання добрив, є недосконалість способів і технологій їх внесення, поліморфічна поведінка деяких видів рослин на умови зовнішнього середовища, недостатнє забезпечення біофільними елементами [34]. Вище наведені чинники свідчать про необхідність змін традиційних підходів до системи удобрення культури і важливість розробки оптимізації умов живлення для окремих сортів чи гібридів з метою максимальної продукційної їх здатності в конкретних ґрунтово-кліматичних умовах, що дасть змогу перейти від загальноприйнятих до високо інтенсивних збалансованих систем удобрення, які в свою чергу підвищуватимуть родючість ґрунту, активність біологічної фіксації азоту, рівень врожайності і якості зерна [35 – 42]. Отже, основним недоліком традиційних систем удобрення є спрямування їх на удобрення ґрунту, а не рослин, тому що їх потреби в елементах живлення не розподіляються згідно проходження фаз онтогенетичного розвитку, що не завжди враховується. Тому досягти ефективної дії добрив без врахування кліматичних умов, фізіологічних вимог культури та наявності поживних речовин у ґрунтовому розчині не можливо.