Опціони як інвестиційні інструменти строкового ринку

Опціони як інвестиційні інструменти строкового ринку Інвестування є основою економічної діяльності усіх господарських суб’єктів. У ринковій економіці інвестиції стають однією з найважливіших умов її розвитку. Це стосується різноманітних видів інвестицій, зокрема і фінансових. Одне з найкращих означень поняття “інвестиції” дав Й. Гіршлейфер у 1965 році: “Інвестиція є, власне кажучи, теперішнім зреченням задля майбутньої користі. Однак теперішнє є порівняно відомим, натомість майбутнє – завжди таємниця. Отже, інвестиція є відмовою від певного задля непевної вигоди” [272]. Хоча таке означення є доволі узагальненим, проте воно підкреслює найважливіші риси інвестицій. По-перше, у цьому означенні акцентується психологічний аспект, пов’язаний з інвестуванням (бо є зречення). Тобто особа, яка інвестує, змушена відмовитися від теперішнього споживання. По-друге, в інвестуванні винятково важливим елементом є час. Інвестор відмовляється від нинішніх доходів або вигод заради майбутніх. По-третє, з інвестуванням дуже тісно пов’язаний ризик. Майбутнє є невідомим, а тому майбутня користь може з’явитися, але не обов’язково. Таке означення можна застосувати як до інвестицій у майно підприємств, до фінансових інвестицій (цінні папери), так і до інвестицій в людський чинник (знання, досвід). Наприклад, Білоус О.А. вважає, що головним завданням ринку цінних паперів є залучення інвестицій в економіку і створення умов для їхнього можливого перерозподілу [4, с. 93]. Можна без перебільшення стверджувати, що наука про інвестиції та фінанси є однією із економічних дисциплін, які упродовж останніх десятиліть розвивалися найдинамічніше. Переломним моментом для теорії фінансів була публікація у 1952 році в журналі „Journal of Finance” статті Гарі Марковіца, яка стосувалася теорії портфеля інвестицій. Згодом, у 1958 році цю теорію розвинув Джеймс Тобін, котрий удосконалив підхід Марковіца, враховуючи активи без ризику [389]. Одним із перших методів формування ціни акції була модель Гордона–Шапіро, яка спиралася на праці Вільямса [252]. У 60-ті роки з’явилися такі два фундаментальні досягнення у цій галузі: у 1963 році – модель одного коефіцієнта Вільяма Шарпа, у якій з’явився коефіцієнт бета. В. Шарп спростив класичний підхід Марковіца, встановлюючи залежність ставки доходу на акцію від ринкової ставки доходу; модель рівноваги фондового ринку, яку називають CAPM (Capital Asset Pricing Model). Авторами цієї моделі були В.Шарп (1964 р.), Дж.Лінтнер (1965р.) і Я.Моссін (1966 р.). Конкурентною до попередньої моделлю є так звана теорія цінового арбітражу APT (Arbitrage Pricing Theory), яку запропонував Стефен Росс [365]. Однак найбільшим теоретичним досягненням у галузі похідних інструментів було створення моделі ціноутворення опціону, відомої в усьому світі як модель Блека–Шоулса [164]. Для оцінки вартості опціонів використовується також біноміальна модель, створена В.Шарпом, яку пізніше дещо узагальнили С.Росс, М.Рубінштейн і Дж.Кокс [138]. Останнім часом з’явилася низка нових моделей ціноутворення опціонів, які будуть розглянуті у наступних розділах. В умовах глобалізації світової економіки, дедалі гострішої конкуренції, щоразу більшої лібералізації банківської діяльності, а також значно частіших курсових, відсоткових та валютних коливань на грошовому та фондовому ринку, виникла потреба у створенні нового інструментарію для обмеження впливу різних форм ризику. Основною причиною необхідності пошуку нових розв’язань є значне збільшення елементів ринкового ризику, яке є наслідком волатильності валютних курсів, відсоткових ставок, а також нестійкості курсів цінних паперів. Початок третього тисячоліття, на жаль, характеризується нестабільністю світової економіки, що призводить до постійних коливань цін на енергоносії та інші стратегічні види сировини. Це, своєю чергою, впливає на нестабільність економічної ситуації у більшості країн світу і, як наслідок, зумовлює виникнення проблем у плануванні майбутньої діяльності підприємств, організацій та установ. Наприклад, нафтові „шоки”, 1970, 1979–1981 і 2000 років, повторилися і у 2004–2008 роках, що негайно викликало реакцію у вигляді кризових явищ на усіх без винятку ринках. Така нестабільність у глобальній економіці стала причиною коливань валютних курсів, потрясінь на товарних та фінансових ринках. Внаслідок цього інфляційні процеси повторюються все частіше, що негативно впливає як на окремі ринки, так і на світову економіку загалом. Від них потерпають не тільки фінансові інституції, але й підприємства різних форм власності. Інструменти сучасного фінансового ринку, зокрема його строкового сектору (похідних фінансових або деривативів), є одним із ефективних способів страхування від ризиків різної природи. Ринок деривативів є доволі молодим сегментом фінансового ринку. Поява таких інструментів пов’язана із фінансовими змінами, які відбувались на американському ринку у 1971–1973 роках. Крах Бреттон-Вудської системи у 1971 році став причиною зростання ризику валютного курсу, а це, своєю чергою, спонукало до пошуку методів зниження його впливу. У цей час було впроваджено плаваючий валютний курс, внаслідок чого збільшився ризик інвестування у цінні папери. Крім того, 70-ті роки були періодом значних коливань цін на ринку нафти, що також стало поштовхом до пошуку способів запобігання їхнім наслідкам. На жаль, цілком позбутися ризику не можливо. Його можна лише обмежити або перенести на інший суб’єкт. Власне задля зменшення ризику було створено новий тип фінансових інструментів, а саме, похідні інструменти, які ще називають деривативами. Переломним у їхньому розвитку був 1973 рік, коли офіційно була опублікована модель ціноутворення опціонів, які дають можливість страхувати фінансові інвестиції від змін цін тих активів, на які ці інструменти виставляються. Сьогодні на європейських та світових фінансових ринках можна відзначити пришвидшений розвиток строкових ринків, а також періодичну появу нових та більш привабливих похідних інструментів. На сьогоднішній день вітчизняний строковий ринок потребує розвитку та нових досліджень. Думку автора підтримують також інші науковці. Зокрема, Примостка Л.О. пише: «Об’єктивна потреба в функціонуванні строкового ринку зумовлена необхідністю створення механізму мінімізації цінових ризиків, який дозволяє суб’єктам господарської діяльності стати незалежними від кон’юнктури ринку та забезпечує їхню фінансову стабільність» [116, с. 40]. Сохацька О.М. стверджує, що прискорений розвиток сучасних теорій строкових ринків пояснюється новими вимогами та обставинами, які характеризують товарні та фінансові ринки. На цих ринках стало неможливим запровадження у торговельну практику нових інструментів без їх попереднього наукового обґрунтування [130, с. 55]. Натомість Кашпір Р. і Матвієнко П. пишуть: «Похідні фінансові Істру-менти, точніше, активізація операцій з ними, є реакцією на те, що сучасне господарювання припускає множинність рівноцінних очікувань щодо розвитку виробничих потужностей. Однак вони не ліквідують нестабільність господарю-вання, а лише служать механізмом перерозподілу ризику» [95, с. 10-11]. Тоді як Б.Л.Луців вважає, що похідні фінансові інструменти, такі як ф’ючерси та опціони на цінні папери і ринкові індекси, з юридичної точки зору не є цінними паперами, але включення їх до складу портфелів дозволяє отримувати спекулятивний прибуток, а також обмежувати можливі втрати з базових активів [105, с. 203].