Особливості земельних відносини в нових агроформуваннях

Особливості земельних відносини в нових агроформуваннях 3емля – найцінніше багатство, яке дала природа людині. В процесі використання землі люди вступають у різноманітні відносини, які в комплексі складають систему земельних відносин суспільства. Власність на землю була і залишається основою земельних і всієї системи аграрних відносин. Аграрні відносини, як відносини виробництва, вперше стали самостійним об’єктом наукового аналізу в теорії фізіократів. Вони вважали, що земля, як основа істинних держав і як джерело всього національного багатства, відіграє особливу роль. „Серед усіх засобів для придбання майна, – писав Ф.Кене, – нема жодного, яке було б для людини краще, вигідніше, приємніше та пристойніше, навіть достойніше для вільної людини, ніж землеробство” [68, с. 165] . Різні теоретичні школи неоднозначно визначають сутність і закономірності розвитку аграрних відносин. Але в економічній теорії акцентування в сукупності економічних відносин саме на аграрних відносин пов’язується з визначальною роллю землі в сільському господарстві [69, с. 19-33; 70, с. 25-31]. Розвиваючи вчення Д. Рікардо, К. Маркс вважав, що в дійсності і гірші ділянки землі дають ренту – абсолютну, яка є результатом монопольного права на землю [52]. Відомий український економіст М.І. Туган-Барановський не сприйняв теорію ренти К.Маркса і залишився на позиціях теорії диференційної ренти Д. Рікардо [71]. М.І. Туган-Барановський убачав шляхи його подальшої еволюції [72]. Заперечуючи Марксову теорію ренти, він відкидав також ідеї соціалізації та націоналізації землі, вважаючи, що наслідком такого акту стане розладнання усіх економічних взаємозв’язків. У літературних джерелах визначення поняття „земельні відносини” має різні контексти. На думку відомих вітчизняних учених-аграрників П.Т.Саблука, М.М.Федорова, М.Я.Дем’яненка, Е.М.Крилатих та інших, є відносини володіння, користування і розпорядження землею як основним засобом виробництва або просторовим базисом розміщення різних об’єктів. Інші вчені вважають, що земельні відносини є базою аграрної політики, аграрних відносин та соціально-економічних. Таке бачення земельних відносин обумовлює вирішення питання економічних інтересів селянина, з визначенням та узаконенням його суб’єктом аграрних відносин і повноправним власником землі та інших засобів виробництва. Бо вказані інтереси стосуються передусім мотивації праці, її продуктивності, а зрештою – ефективності суспільного виробництва [73, с. 118-121, 143-152; 74, с. 212-220; 75, с. 56-62]. Сучасне визначення земельних відносин можна знайти і в працях А.М.Третяка: „Земельні відносини – ... суспільні відносини між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, а також щодо державного управління земельними ресурсами України” [199, с. 4] . У власності на сільськогосподарські угіддя відбулися разючі зміни. Стан аграрної економіки, соціальний стан сільського населення зумовили еволюцію приватної власності на земельні частки убік колективного володіння, господарського використання приватних земельних часток. Слід підкреслити, вітчизняний досвід і світова практика переконливо свідчать про те, що після проведення усуспільнення землі українське селянство, яке за багатьма позиціями домінувало на європейському ринку, особливо на найважливішому – зерновому, не тільки втратило свою світову частку аграрного ринку, а й перетворилось в активного імпортера агропродовольчої продукції. Загальновідомо, що власність належить до основоположних соціально-економічних чинників і важелів. Змінючи мислення людини, бачення й розуміння реального світу та економічних процесів вона, передусім приватна, означає відповідальність людини перед собою й суспільством. Досвід переконує, що без приватної власності на засоби виробництва, у тому числі і землю, не можливо домогтися відповідальності та забезпечити економічну зацікавленість працюючих. Зміст поняття „земельні відносини” охоплює широке коло питань, серед яких вагоме місце займають питання як економічного, так і соціального характеру. Стаття 2 Земельного Кодексу України обмежує земельні відносини лише суспільними відносинами „... щодо володіння, користування і розпорядження землею”, тобто такими відносинами, які складають зміст права власності на землю [54, с. 9]. Таким чином, земельні відносини – це „суспільні відносини між фізичними, юридичними особами та державою, при яких об’єктом відносин є земельні ділянки та права щодо них” [51, с.26] . Інакше кажучи, економічна сутність земельних відносин обумовлюється відносинами власності на землю, як на обов’язкову умову виробництва матеріальних благ суспільної діяльності. Включення земельних відносин в самостійну сферу правових взаємовідносин означає історичний процес, який зумовлений важливим значенням землі, її функціональними особливостями та обмеженістю як природного ресурсу. Власність трактується і розуміється по-різному: як відносини з приводу розподілу, споживання, тобто в цілому присвоєння благ; як самі ці блага, законодавчо закріплені у веденні визначених осіб. Первісною формою права на землю є користування. Останнє надає право використання земельної ділянки в особистих цілях користувача. У випадку, коли останній не є власником експлуатованої ділянки, застосовуються договірні відносини, де оговорюються умови користування нею.