Сутність державного регулювання агарного сектора та його особливості в умовах глобалізації

Сутність державного регулювання агарного сектора та його особливості в умовах глобалізації Під поняттям “аграрний сектор” більшість вчених, як правило, розуміли сукупність сільськогосподарських підприємств, які займаються виробництвом аграрної продукції та її переробкою. У сучасній науці під аграрним сектором розуміють дещо ширше поняття, яке включає крім переліченого сферу існування сільськогосподарських виробників – сільську місцевість з її інфраструктурою, тим самим соціальну складову поняття виносять на перший план. Відповідно, державне регулювання аграрного сектора спрямоване на забезпечення його соціально-економічного розвитку. З одного боку, аграрний сектор потрібно розглядати як частину економіки, формуючи загальну систему регулювання, а з іншого – специфічну сферу виробництва, нерозривно пов’язану з середовищем існування її виробників. У зарубіжній літературі існує декілька концепцій, що пояснюють необхідність державного регулювання економіки. Однією з розповсюджених є теорія “недосконалості ринку”. Суть її полягає в тому, що в низці випадків абсолютно вільний ринок зазнає невдачі (вади ринку) і тоді державне регулювання може покращити ситуацію. Регулювання окремих ринків викликано їх недосконалістю, що викликає соціально небажані результати [92, с. 29]. Вади ринкового саморегулювання виникають унаслідок: неможливості самостійно протистояти монополістичним тенденціям; неспроможності ринку забезпечувати людей суспільними благами; наявності зовнішніх ефектів (екстерналій) і неповної інформації в суб’єктів ринкових відносин; економічної нестабільності; вразливості у соціальному аспекті [43, с. 6-7]. Концепція “недосконалості ринку” – вихідна позиція для аналізу державного регулювання економіки, оскільки вона дозволяє виділити й ізолювати окремі проблеми і недосконалості ринку, зокрема, природної і штучної монополії, неповної недоброякісної інформації в сфері підприємництва, що вимагають державного регулювання. Хоча теорія “недосконалості ринку” є важливою для вихідного аналізу, однак вона виходить з припущення, що державне регулювання економіки буде спрямовано до оптимального результату шляхом модифікації і вдосконалення діяльності суб’єктів в ринковій економіці. Разом з тим, не виключається можливість дії державного регулювання економіки в зворотному напрямі, або приведення до вигоди лише окремої групи підприємців, або – до непередбачуваних наслідків і затрат, що можуть перевищувати первинні позитивні результати. Тому державне регулювання економіки, що, як припускається, повинно діяти ефективно, саме повинно бути предметом детального аналізу з точки зору його ефективності і співвідношення затрат його здійснення, а також сприятливих наслідків з метою визначення його дійсних результатів [92, с. 29]. Іншою теорією, що використовується для пояснення необхідності державного регулювання економіки, є теорія “суспільного інтересу”. Відповідно до її положень, якщо вільний ринок не може привести до ефективного розміщення ресурсів і задоволення вимог споживачів, тоді державі слід регулювати цей ринок для корегування ситуації в суспільних інтересах. Наприклад, природна або штучна монополія може призвести до неправильного розміщення ресурсів. Згідно теорії “суспільного інтересу” держава реагує на це, використовуючи регулятивну політику, призначену для коригування діяльності монополії. Так, щоб запобігти можливості обмеження інтересів суспільства, зважаючи на сплату монопольної ціни на продукцію природної монополії, впроваджуючи державне регулювання цін природної монополії. Таким чином, у випадку будь-якої невдачі ринку, теорія “суспільного інтересу” допускає відповідну реакцію держави, спрямовану на функціонування ринку, близьке до його конкурентної моделі. Кожна з названих теорій має свої позитивні сторони, проте в цілому недостатня для пояснення державного регулювання економіки. Так, згідно з теорією “недосконалості ринку”, єдиною метою регулювання є максимізація добробуту суспільства шляхом оптимального розміщення ресурсів. Однак при цьому не враховується характер регулювання як процесу, здійснюваного конкретними державними органами і особами, що можуть мати інші інтереси, а також інші фактори, що впливають на державне регулювання економіки. Теорія “суспільного інтересу” теж недосконала, оскільки не пояснює механізм, шляхом якого невдача ринку після її виявлення стає предметом державного регулювання [92, с. 29]. Становлення та розвиток мануфактурного виробництва та зовнішньої торгівлі, конкуренція між країнами сприяли появі політичної економії. У 1615 р. А. Монкретьєн видав працю – “Трактат політичної економії”, в якій науку про господарство та мистецтво управляти він назвав політекономією. На той час у світі сформувалися три основні погляди на роль держави у регулюванні економіки: • невтручання держави в економічні процеси; • обмеження ролі держави в управлінні економікою. При цьому міра втручання держави залежить від рівня її розвитку та конкретних економічних умов; • активне втручання держави в розробку та реалізацію економічної політики. З часів виникнення науки політекономії роль державного регулювання економіки переосмислювалось декілька разів відомими економістами різних шкіл і напрямків. Першою з них стала економічна школа меркантилістів, започаткована у XVII ст. Її прихильники вважали золото – показником багатства, а активне втручання держави в економічні процеси – як засіб збагачення держави, тому підтримували активну позицію сприяння експорту продукції й стримування її імпорту. У XVIII ст. А. Сміт кардинально змінює погляди на роль держави в економіці. У своїй праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776 р.) він доводить адекватність необхідності обмеження ролі держави в економіці, так як особистий інтерес та конкуренція природно поєднують досягнення власної вигоди та реалізацію суспільних інтересів. За висловом А. Сміта, “незрима рука” ринку об’єднує виробників і споживачів у єдину економічну систему, підпорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. Економіка при цьому прямує до ліпшого результату, тобто ринок спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству, примушує підприємства застосовувати найбільш ефективні комбінації використання обмежених ресурсів, сприяє розробленню та впровадженню нових технологій [43, с. 6]. Роль держави А. Сміт пропонував обмежити охороною прав власності, національною обороною та організацією суспільно необхідних громадських робіт [87, с. 24]. Положення А. Сміта стали класикою політичної економії. Проте, як довів відомий вчений Т. Мальтус у своїй праці “Дослідження про закон народонаселення” (1798 р.), виробництво продуктів харчування зростає в арифметичній прогресії, а кількість населення – геометричній. Тому виникає глобальна проблема перевиробництва у країнах “золотого мільярда” та масовим голодом і недоїданням у багатьох країнах третього світу. Як наслідок, не всі вчені у XIX ст. були прихильниками невтручання держави у економіку. Найбільший вплив серед них на розвиток теорії державного регулювання і зміну глобальних економічних процесів мали ідеї наукового соціалізму К. Маркса та Ф. Енгельса. Головне положення їхнього вчення зводиться до знищення приватної власності. До цього вони дійшли внаслідок парадоксальної, на їх думку, ситуації: чим більшого розмаху набуває розвиток продуктивних сил, тим більше посилюється експлуатація людини людиною. Вихід з такої ситуації вони бачили у беззаперечному контролі держави над засобами виробництва та його результатами. Новою віхою в розвитку поглядів на роль держави в економіці стали погляди Джона М. Кейнса. Свої погляди він формував під впливом великої депресії 1930-х рр. Сутність його “теорії попиту” полягала у компенсуванні податками і відповідними державними видатками коливань недержавних видатків, щоб у такий спосіб стабілізувати сукупний попит, а завдяки йому – економічну активність населення та зайнятість [87, с. 27-28]. Кейнсіанські ідеї дали можливість протидіяти економічній кризі 1930-х рр. Проте з другої половини 70-х рр. широкого поширення набули неокласичні теорії, які надають перевагу саморегулюванню економіки при обмеженні державного втручання. Один з провідних представників цього напряму М. Фрідман вважає, що існують жорсткі межі корисності, яку держава може принести економіці, але немає ніяких меж шкоди, яку вона може заподіяти. Він пропонує запровадження вільної конкуренції не лише у промисловості чи сільському господарстві, а й в освіті, культурі, медицині та інших галузях соціальної сфери. Неокейнсіаці – прихильники економічної теорії, яка проголошує, що циклічні коливання та інфляція спричиняються змінами в сукупних витратах і пропозиції грошей (Дж. Робінсон, Р. Харрод, Е. Домар). Вони виступають за активну стабілізаційну політику з переважним використанням інструментів бюджетно-податкового регулювання. Логічним продовженням розвитку теорії державного регулювання став “неокласичний синтез” – течія, що поєднала переваги неокейнсіанства й неолібералізму і стала науковою базою для запровадження змішаної системи регулювання ринкової економіки, за якої основним регулятором макроекономічних пропорцій є ринковий механізм, а державне регулювання має доповнювати його. Водночас поряд з ним повинен функціонувати ще один – третій суб’єкт впливу на економіку – інститут соціального партнерства, який набув поширення в західноєвропейських та скандинавських країнах [87, с. 29]. Вдосконаленню “неокласичний синтез” піддав П. Самуельсон, який поєднав його з теорією Кейнса. П. Самуельсон віддає активну роль державі в забезпеченні функціонування та розвитку народного господарства та всього суспільства через планування і прогнозування виробництва, державні цільові програми, спрямовані на подолання міжгалузевих пропорцій. На зламі тисячоліть вчені знову піддали сумніву вирішальної ролі держави у регулюванні економіки, який вилився у розвиток теорії неоінституалізму. В межах даної економічної теорії розвинулось декілька напрямів. Найбільш актуальна, на нашу думку, теорія суспільного вибору, фундаторами якої є Дж. Бюкенен, Г. Таллок та інші. Вчені у своїй теорії піддають сумніву ефективність прийняття управлінських рішень державними органами влади. Вони відштовхуються від гіпотези, що представники політичної еліти держави, приймаючи рішення, переслідують, перш за все, свої егоїстичні інтереси, а тому політика і бізнес нерозривно переплітаються. Міф про турботу суспільного добробуту розвіявся.