Методологічні основи оцінки ефективності підтримки аграрного сектора

Методологічні основи оцінки ефективності підтримки аграрного сектора Оскільки людські потреби безмежні, а ресурси рідкісні й обмежені виникає дисбаланс, врегулювання якого – ефективний розподіл обмежених ресурсів для задоволення безмежних потреб – стає головним завданням економіки. Економічна теорія розглядає категорію “ефективність” у двох площинах: технічна та економічна ефективність. Під терміном “технічна ефективність” розуміють використання мінімальної кількості ресурсів для виробництва певного продукту або досягнення виробництва максимальної кількості продукту при фіксованій кількості ресурсів. Проте дане поняття не бере до уваги той факт, що різні ресурси мають різну вартість, а різні продукти – різні вигоди для суспільства. Очевидно, що технічна оснащеність підприємства не гарантує високих вигод суспільству, якщо воно не зацікавлене у товарі, який виробляє суб’єкт. Цей недолік враховує поняття “економічна ефективність”, що має значно ширший зміст. Сутність даної категорії полягає у необхідності співвідношення додатково створеної вигоди від виробництва продукту та додаткових витрат ресурсів. Таким чином, щоб бути економічно ефективним, необхідно, щоб зростання вигод відбувалося швидше, ніж зростання витрат ресурсів. Ключовим аспектом при визначенні ефективності є врахування вартості затрачених ресурсів та отриманих вигод. Результати виробництва не лише є різноманітними, але й можуть бути представлені в різних формах (вартісній, натуральній, соціальній), тому стає очевидною необхідність ідентифікації категорії ефективності відповідно до тих аспектів діяльності підприємства, які важ¬ливо проаналізувати й оцінити. Враховуючи специфіку сільськогосподарського виробництва, доцільно розрізняти такі види ефек¬тивності: технологічну, економічну і соціальну. Соціальна ефективність — поняття, що відображає поліпшення соціальних умов життя людей (покращення умов праці і побуту, поліпшення зовнішнього довкілля, підвищення рівня зай¬нятості і безпеки життя людей, скорочення тривалості робочого тижня без зменшення заробітної плати, ліквідація важкої фізичної праці тощо). Соціальна ефективність є, по суті, похідною від економічної ефективності. Вона, за однакових інших умов, буде тим вищою, чим вищого рівня економічної ефективності досягнуто. Соціальна ефективність не завжди може бути кількісно визначена. Проте досить ґрунтовно про досягнуту соціальну ефективність мож¬на судити за такими показниками, визначеними у динаміці, як питома вага прибутку, направленого на соціальні заходи, в загальній масі чистого прибутку; величина цього прибутку в розрахунку на одного середньооблікового працівника підприємства. Як зазначалося вище, результати державної підтримки сільського господарства не завжди мають позитивні наслідки для безпосередніх виробників, в першу чергу, а також споживачів та суспільства в цілому. Глобалізація світової економіки веде до уніфікації, узагальнення, узгодження витрат суспільства на підтримку аграрного сектора та необхідність їх співставлення. У другій половині ХХ століття розгорнулась боротьба між економічно розвинутими країнами (Західної Європи та США) та новими індустріальними країнами. Західні ринки не витримували конкуренції з боку дешевого імпорту. Особливо, це стосувалось аграрної продукції. Це породило надзвичайно велике число методів і заходів протекціонізму. Наприкінці ХХ століття широко розвинулись процеси інтеграції та глобалізації. Внаслідок у певних об’єднаннях опинились країни з різними ступенями захисту власних економік. Незадоволення країн-членів з менш захищеними внутрішніми господарствами таких об’єднань зростало і зростає до нині (наприклад, розбіжності між членами СОТ ). Виникла потреба у розробці методики, яка могла б оцінити усю сукупність методів підтримки аграрного сектора. Для цих цілей країнами ОЕСР використовується методика кількісних оцінок [147, 149]. На початку 1970-х рр. ХХ століття на заході виникла ідея про те, що державне регулювання економіки може бути виміряне через різницю внутрішніх і світових цін. Цей принцип дав початок розвитку системи показників для оцінки масштабів і напрямів внутрішньої аграрної політики. Суть його полягає в тому, що для кожного виду продукції підбираються ціни, за якими сільськогосподарські виробники могли б реалізувати його без жодного втручання держави. Такі ціни відображають те, що в західній науці називається альтернативними витратами. Для товарів, які можуть бути реалізовані на світовому ринку, подібні витрати дорівнюють світовим цінам. Для товарів, які реалізовуються виключно на внутрішньому ринку, альтернативні витрати дорівнюють деякій тіньовій ціні, яка відображає найбільшу вірогідність для виробника продати свій товар. Різниця між альтернативними витратами та фактичними цінами реалізації дозволяє визначити інтегральну оцінку рівня державного регулювання. Цей підхід базується на тому, що при відсутності будь-яких дій з боку держави ціни на внутрішньому і світовому ринках (чи альтернативному внутрішньому) в кінці кінців зрівнялися б за рахунок перетікання товарів в країну чи за її межі (чи всередині країни) і різниця між ними наблизилася б до нуля. Таким чином, будь-яке відхилення внутрішніх цін від світових можна трактувати як індикатор державного втручання. Різниця між внутрішніми і світовими цінами може мати як позитивне, так і негативне значення, тобто показувати напрямок впливу аграрної політики. В першому випадку це означатиме, що національна аграрна політика веде до субсидування внутрішнього виробника і оподаткування споживача, а в другому – навпаки: оподатковується виробник і його доходи перерозподіляються серед інших економічних груп [112]. На основі даного принципу було розроблено низку показників, серед яких найбільш простими і широко використовуваними є коефіцієнт номінального захисту (NPC ) і ступінь номінального захисту (NPR ). Перший розраховується як просте співвідношення внутрішньої і світової ціни на певний вид продукції, а другий – як різниця цих цін, віднесена до світової ціни на даний вид продукції. Дані показники враховують співвідношення цін на сільськогосподарську продукцію, але не враховують засоби виробництва, використані для виробництва. Таким чином, вони вимірюють тільки ту дію внутрішньої політики держави, яку відчуває виробник на ринку збуту власної продукції, але при цьому не враховує той вплив, який він відчуває на ринку засобів виробництва даної продукції [150, p. 22].