Методичні підходи до вдосконалення механізмів внутрішньої підтримки аграрного сектора

Методичні підходи до вдосконалення механізмів внутрішньої підтримки аграрного сектора Становлення світової господарської системи відбувається за певними правилами, осередком яких є процес глобалізації. Глобалізація – це поступальний процес розвитку суспільства, що означає, що процеси та тенденції глобалізації неможливо зупинити чи стримати. В основі об’єднання національних господарств у єдину економічну систему лежить міжнародний поділ праці (МПП). МПП – спеціалізація країни на виробництві певної продукції, якою вони обмінюються, поглиблюючи міжнародну торгівлю, тим самим створюючи основу світової економічної системи. МПП – об’єктивна основа міжнародного обміну товарами, послугами, знаннями, розвитку науково-технічного, виробничого та іншого співробітництва між різними країнами світу незалежно від їх ступеня економічного розвитку та суспільного ладу. Економічний та соціальний прогрес ґрунтуються на підвищенні продуктивності праці, що є рушійною силою розвитку поділу праці. МПП – це важлива ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, в основі якого лежить економічно вигідна спеціалізація країн на виробництві певних видів продукції, в результаті чого країни обмінюються ними у визначених кількісних та якісних пропорціях. МПП не існує без обміну. Основним рушієм МПП країн незалежно від їх суспільно-економічного розвитку є прагнення одержання економічної користі від МПП. У результаті спеціалізації країн утворилися три основні групи: 1) об’єднує країни, що виробляють продукцію обробної промисловості; 2) країни, що постачають продукцію видобувної промисловості; 3) країни, які постачають на світовий ринок сільськогосподарську продукцію. До третьої групи країн належать, як правило, країни, що розвиваються, та розвинуті країни, в тому числі й Україна. Так, наприклад, Аргентина спеціалізується на виробництві м’яса, Бразилія – кави, Куба – тростинного цукру, Таїланд – рису, чорного перцю, кави, кеш’ю, Україна – зернових та олійних культурах [79, с. 3]. Якщо раніше спеціалізація на виробництві сільськогосподарської продукції радше вважалося наслідком економічної відсталості, то в ХХІ столітті внаслідок активного впровадження технологій та зростання продуктивності праці сільськогосподарське виробництво за умов зростання населення Землі та підвищення платоспроможного попиту дедалі частіше відносять до конкурентних сфер економіки, від яких залежить соціально-економічний розвиток не тільки національного господарства, а й світової економічної системи. Тому роль сільськогосподарського сектора зростає в національних економіках і світовій господарській системі. В умовах глобалізаційного розвитку роль держави частково беруть на себе міжнародні інститути, проте формування базових положень становлення сильного аграрного виробництва все ще покладається на систему державного регулювання. Для того, щоб забезпечити зростання сільського господарства, необхідно визначити мету, методи та інструменти її досягнення. В свою чергу, для цього має бути побудована політична концепція, що враховуватиме інтереси всіх зацікавлених сторін – виробників, споживачів і держави. Для забезпечення ефективності впровадження концепція має характеризуватися базовими рисами: • Сформованість передумов. Без спільної політична волі влади, якісного управління та макроекономічної стабільності неможливо ефективно реалізувати концепцію розвитку сільського господарства. • Комплексність. Концепція повинна відображати всі завдання та набір інструментів для їх досягнення, а також певні показники для відслідковування ходу її виконання. • Диференційованість. Застосування різних інструментів для різних учасників аграрного виробництва. • Стійкість. Концепція має бути направлена для забезпечення стійкого екологічного розвитку, забезпечуючи ріст аграрного виробництва та зниження негативного впливу на навколишнє середовище. • Результативність та здійсненність. Концепція розвитку повинна мати достатній рівень фінансового та людського капіталу. Світова економічна думка, як уже згадувалось у першому розділі, розглядає роль держави у розвитку аграрного сектора на різних цільових засадах. Одні відстоюють твердження, що вчасно реагувати на ринкові зміни та природні катаклізми аграрний сектор без державної підтримки не може, інші – наголошують на рівноправності усіх секторів економіки перед законами ринку, треті наполягають на узгодженні ринкових законів і державного регулювання. За 16 років незалежності України характер аграрної політики змінювався декілька разів від активного державного регулювання до ринкового саморегулювання та до ринково-державного. Кроки України у глобальну систему викликають необхідність якісного переосмислення ступеня участі держави у регулюванні аграрного сектора, враховуючи та відповідаючи на виклики нових поглядів: на роль держави, розвиток суспільства та розмежування владних повноважень. Якісно нова роль держави. Коливання цін на ринку аграрної продукції визначають розміри прибутків сільськогосподарських виробників. Отриманий статус країни з ринковою економікою не відображає позитивного стану справ у всіх секторах економіки України, зокрема аграрному. Для забезпечення даного статусу держава має відіграти певну роль у розвитку аграрного ринку, в першу чергу, забезпечуючи головні суспільні блага, удосконалюючи інвестиційний клімат і систему раціонального природокористування (формуючи стимули та забезпечуючи права власності). Зміцнення громадянського суспільства і демократії. Усвідомлення значущості аграрного сектора громадянами суспільства та неурядовими організаціями сприятиме розвитку представництва у владі, об’єднанню суб’єктів виробництва для захисту інтересів, таким чином позитивно впливаючи на якість управління. Успішність й ефективність фінансування сільського господарства напряму залежить від системи контролю: поглиблення підзвітності витрат бюджету державним контролюючим органам та суспільству сприятиме забезпеченню прозорості їх витрачання та ефективного розподілу. Посилення функціональності централізованих та децентралізованих служб. Існуюча система підтримки побудована на засадах централізованого управління як вертикальна ієрархічна структура з одностороннім зв’язком. Міністерство аграрної політики формує сукупність програм підтримки та механізмів їх реалізації, яка здійснюється на місцях через державну вертикаль розподілу, надання та контролю за використанням державних коштів. Перерозподіл функцій та їх децентралізація може сприяти вирішенню важливих локальних питань, притаманних лише певним регіонам або територіям. Такі заходи особливо ефективні в цілях поширення аграрних знань та досвіду, розвитку підприємництва та ініціативності сільського населення. Проте окремі завдання аграрного розвитку доцільно сконцентрувати на загально державному рівні, наприклад, такі як селекція, ветеринарія, наукові дослідження – забезпечуючи масштабність можна отримати значну економію коштів на їх утримання. Розбудова й ефективність системи державної підтримки аграрного сектора, як показує світовий та вітчизняний досвід, залежить від багатьох чинників, найбільш істотний вплив мають такі з них: • соціальні: рівень життя та добробуту сільського населення, рівень освіти, рівень народжуваності, безробіття, підготовленість до використання новітніх технологій; • екологічні: рівень розораності земель, родючість ґрунтів, застосування сівозміни, безпечність продовольства; • макроекономічні: зростання ВВП, рівень інфляції, вартість та стабільність національної валюти, якість людського капіталу; • інституційні: включають законодавче поле, систему державного управління та недержавних інститутів, ринки аграрної продукції тощо; • податкові: рівень податкового навантаження, строки сплати податків, можливість відстрочки платежу, масштаб залучення суб’єктів господарювання до податкової системи; • фінансово-кредитні: ліквідність та кредитоспроможність суб’єктів аграрного виробництва; • цінові: співвідношення цін на матеріальні ресурси та вироблену продукцію; • бюджетні: рівень фінансування програм розвитку аграрного виробництва; • зовнішньоекономічні: митне регулювання, участь у міжнародних торгівельних союзах та організаціях; • структурні: галузева структура аграрного сектора, структура матеріальних витрат. Приймаючи правила СОТ при вступі Україна погодилася на виконання зобов’язань щодо регулювання обсягів підтримки аграрного сектора, необхідного для забезпечення ліберальної системи міжнародної торгівлі. Вітчизняний та зарубіжний досвід підтверджують, що скасування чи різке обмеження існуючих заходів підтримки негативно зустрічається сільськогосподарськими виробниками та нерідко веде до кризових ситуацій у секторі й економіці в цілому (короткостроковій та середньостроковій перспективі). Тому такі заходи мають бути виваженими і проводитися як комплексна програма. Як зазначалося в другому розділі до вступу до СОТ в Україні бюджетні дотації та доплати на виробничі програми аграрного сектора мали на меті: • зупинення спаду аграрного виробництва; • нарощення обсягів сільськогосподарської продукції; • забезпечення попиту внутрішнього ринку. Суть регулювання державою відносин в аграрному секторі полягає в тому, щоб забезпечити заходами підтримки найбільшу суспільну користь витрачання бюджетних коштів. На початку ХХІ століття окремі країни все частіше стикаються з проблемами нестачі продовольства. Так, лише протягом першої половини 2008 р. продовольчі кризи охопили Єгипет, Болівію, Китай. Як правило, криза спричинена природними катаклізмами або несприятливими погодними умовами для аграрного виробництва. З огляду на це першочерговим завданням влади України у наступні роки має стати забезпечення достатнього обсягу продовольства на внутрішньому ринку та його доступність для всіх верств населення. Разом з тим нехтувати можливостями щодо збільшення експорту вітчизняної продукції, що надає Україні вступ до СОТ, також не можна. Зниження експортних та імпортних мит неодмінно призведе до втрати частини доходів державного бюджету та платоспроможності країни. Подолати ці наслідки можливо, збільшуючи обсяги експорту [134, с. 98], тим самим посилюючи участь України у міжнародному поділі праці. Таким чином, політика державної підтримки аграрного сектора в Україні за умови її членства в СОТ та подальшої інтеграції у глобальний простір має будуватись, виходячи із фундаментальних положень: 1) підтримка продовольчої безпеки всередині країни (самозабезпечення продовольством) шляхом нарощування виробничих потужностей аграрного виробництва. Підтримка ефективних вітчизняних виробництв забезпечуватиме насичення внутрішнього ринку, тим самим блокуючи зростання обсягів імпорту; 2) нарощування експортного потенціалу. В умовах СОТ виробники, які орієнтуються лише на внутрішній ринок, програватимуть тим, що мають виходи на зовнішній ринок.