Теоретичні основи стратегічного управління потенціалом машинобудівного підприємства

Теоретичні основи стратегічного управління потенціалом машинобудівного підприємства Таким чином, функціонування машинобудівних підприємств в умовах високого рівня конкуренції диктує необхідність застосування системи управління, що дозволить підприємству здійснювати оперативне, тактичне й стратегічне управління для досягнення поставлених цілей. На думку О. М. Люкшинова, система управління – велика кількість закономірно взаємозалежних елементів управління (цілей, структури, завдань, технології, персоналу), об'єднаних у механізм, здатний досягати поставлених цілей, приймати скоординовані ефективні рішення [117, c. 50]. Вибір системи управління залежить від рівня нестабільності зовнішнього середовища. Чим більш багатоканальним і несподіваним стає майбутнє, тим більше ускладнюється система управління, причому кожна наступна доповнює попередню [143, c. 69]. На початковому етапі, в умовах досить високого рівня стабільності ринку, в управлінні підприємством застосовувалися методи, що ґрунтуються на екстраполяції простих тенденцій, які базуються на припущенні, що планування діяльності підприємства здійснюється в умовах плавних змін на ринку, і тому в передбаченні майбутнього стану гострої потреби не виникало. Основний період широкого застосування такого підходу доводиться на середину минулого сторіччя й у сучасній практиці є рідкісним винятком. Зі зростанням рівня нестабільності виникла ситуація, коли переносити старі тенденції навіть на найближчу перспективу стає просто небезпечно. В. С. Пономаренко відзначає, що зростання рівня нестабільності зовнішнього середовища характеризується тим, що нові джерела змін по своїй суті несуть момент несподіванки, обумовлені факторами невизначеності й мають іншу природу свого походження за рамками підприємства в зовнішнім середовищі [143, c. 73]. У сучасних умовах розвитку вітчизняної економіки фактор зростання рівня нестабільності ринку збільшується загальносвітовими тенденціями глобалізації культурних, політичних і економічних відносин, що й визначає вибір адекватних механізмів і систем управління підприємством. На думку багатьох сучасних економістів [4, 5, 21, 28, 117, 121, 130, 142, 143, 149, 151, 181, 190, 203], на сьогоднішній день існує механізм, що дозволяє врахувати негативний вплив всіх перерахованих факторів і прогнозувати виникнення нових зовнішніх і внутрішніх погроз. Для цього необхідно здійснювати своєчасну розробку ефективного механізму стратегічного управління підприємством. Детальне вивчення понятійного апарату цієї складної категорії дозволить нам розібратися в принципах стратегічного управління потенціалом підприємства й сформулювати власне визначення, що дозволяє виявити основні фактори, що забезпечують ефективне управління машинобудівним підприємством у сучасних умовах формування конкурентних переваг. У науковій літературі розглядаються різні підходи до визначення стратегічного управління – воно визначається як процес або як система. І. Ансофф визначає стратегічне управління як «діяльність … пов'язану з постановкою цілей і завдань організації й підтримкою ряду взаємин між організацією й оточенням, які дозволяють їм досягти своїх цілей, відповідають їхнім внутрішнім можливостям і дозволяють залишитися чутливою до зовнішніх вимог» [5, c. 239]. Кінцевими продуктами стратегічного управління є «потенціал для досягнення цілей організації в майбутньому … структура й зміни, які забезпечують чутливість до змін у навколишніх умовах» [5, c. 240]. У роботі О. С. Віханського стратегічне управління визначається через його відмітні риси: «Стратегічне управління – це таке управління організацією, що опирається на людський потенціал як основу організації, орієнтує виробничу діяльність на запити споживачів, гнучко реагує й проводить своєчасні зміни в організації, що відповідають виклику з боку оточення й дозволяють домагатися конкурентних переваг, що в сукупності дає можливість організації вижити в довгостроковій перспективі, досягаючи своїх цілей» [21, c. 32]. В. Д. Маркова стратегічне управління розглядає як «процес прийняття й здійснення стратегічних рішень, центральною ланкою якого є стратегічний вибір, заснований на зіставленні власного ресурсного потенціалу підприємства з можливостями й погрозами зовнішнього оточення, у якому воно діє» [121, c. 6]. Досліджуючи сутнісні характеристики даної категорії, В. С. Пономаренко й В. М. Луцковський визначають стратегічне управління як «свідомий процес здійснення функцій управління, спрямований на рішення актуальних потенційних проблем підприємства при оптимальних витратах всіх видів ресурсів» [147, c. 99]. З іншого боку З. С. Шершньова визначає стратегічне управління як «сукупність науково обґрунтованих організаційно-управлінських, соціально-економічних і інформаційно-технологічних засобів щодо змін наявного виробничого й торгово-реалізаційного потенціалу підприємства в навколишнім середовищі» [203, c. 40]. Таким чином, наведені визначення стратегічного управління вказують на необхідність досягнення конкурентних переваг підприємства відповідно до обраної конкурентної стратегії. Отже, стратегічне управління потенціалом машинобудівного підприємства визначається як відповідність змін стану й ефективності його ресурсних компонент обраній конкурентній стратегії. Ефективність системи управління потенціалом машинобудівного підприємства залежить від механізму досягнення поставлених цілей. Стратегічне управління потенціалом машинобудівного підприємства повинне забезпечити адекватне реагування на різні впливи, надавані на зовнішні й внутрішні фактори діяльності машинобудівних підприємств. Вивчаючи стратегічний аспект механізму управління підприємством, В. С. Пономаренко сформулював таке поняття: «механізм управління підприємством – це сукупність форм, структур, методів і засобів управління, об'єднаних спільністю мети (доцільна сукупність), за допомогою яких здійснюється вв'язування й узгодження суспільних, групових і приватних інтересів, забезпечуються функціонування й розвиток підприємства як соціально-економічної системи» [142, c. 9]. Посилаючись на це визначення, І. П. Отенко й Л. М. Малярець [135, c. 34] відзначають, що механізм управління потенціалом підприємства є складовою системи управління підприємством. Отже, для управління розвитком потенціалу машинобудівного підприємства необхідно проводити оцінку стану та ефективності його використання, з метою визначення та формування пріоритетних напрямів розвитку його потенціалу. Таким чином, успіх стратегічного управління потенціалом машинобудівного підприємства багато в чому залежить від того, чи вдалося керівництву підприємства вчасно виявити момент виникнення вихідного явища, з якого починається рух до кризового (переломному) стану. Раннє виявлення таких вихідних явищ можливо лише в тому випадку, якщо аналітичні служби підприємства ведуть постійне спостереження за безліччю «сигналів», що надходять із зовнішнього середовища, а також сигналів про стан процесів, що протікають на самому підприємстві [174, c. 17]. Поліпшення стану й підвищення ефективності використання потенціалу машинобудівного підприємства по суті і є головним завданням застосовуваного механізму стратегічного управління. Узагальнивши зміст різних трактувань поняття «стратегічне управління», а також на підставі проведеного в п.п. 1.1 аналізу понять «потенціал», «конкурентна перевага» і «конкурентоспроможність», дамо власне визначення стратегічного управління потенціалом машинобудівного підприємства, яке б відображало стратегію розвитку потенціалу підприємства в сучасних умовах: стратегічне управління потенціалом машинобудівного підприємства – це управління процесом поліпшення стану й підвищення ефективності використання його ресурсних компонент для досягнення стратегічних цілей соціально-економічного розвитку. Отже, можна зробити висновок, що однією з найважливіших особливостей формування системи стратегічного управління машинобудівним підприємством є узгодження цілей, завдань, функцій цієї системи із цілями, завданнями, функціями управління станом і ефективністю використання потенціалу цього підприємства.