Еволюція теоретичних поглядів щодо скорочення бідності

Еволюція теоретичних поглядів щодо скорочення бідності Розшарування населення за матеріальним станом і, як наслідок, існування бідності у цивілізованому світі, тисячоліттями привертала увагу багатьох дослідників. Дослідження теоретичної бази дозволило виділити три історичних періоди дослідження бідності з домінуючими для кожного з них визначальними критеріями. Перший період з стародавніх часів – до середини ХVІІ ст., коли вперше було висвітлено переважно філософське трактування бідності у працях Аристотеля, Платона та деяких інших мислителів. Другий період – з XVIII ст. до початку XX ст., пов’язаний з визначенням причин бідності та можливостями її скорочення у дослідженнях Ч. Бута, Т. Мальтуса, К. Маркса, Ж. Прудона, С. Раунтрі, Е. Реклю, Д. Рікардо, А. Сміта, Г. Спенсера та іншими. Дослідження бідності у ХХ ст. виокремлюють третій період, що пов’язані з державним управлінням, продуктивністю праці, інноваційними процесами, міжнародною діяльністю, які представлені працями Е. Енгеля, Дж. Кейнса, О. Льюїса, А. Сена, Р. Солоу, П. Таунсенда, Ф.А. Хайєка та ін. Масова бідність з’явилася у суспільстві відтоді, як виникла значна нерівність у розподілі багатств. Перші спроби з’ясувати сутність бідності зробили давньогрецькі мислителі Аристотель і Платон [21; 195], що формують перший період досліджень бідності. У працях Аристотеля та Платона (ІV ст. до н.е.) бідність розглядається як явище, пов’язане з відповідною формою державного устрою. Платон стверджував, що “у державі ... не повинно бути ні тяжкої бідності серед деяких громадян, ні, у свою чергу, багатства, тому що бідність і багатство породжують одне одного”. На його думку “багатство та бідність, це право, яке одних веде до розкішного життя, лінощів та до нововведень, інших, крім нововведень, – до низості та злодіянь, що формує дві ворожі між собою держави: одна бідняків, інша – багачів, потрібно законодавчо установити межу бідності та багатства”. Аристотель пов’язував існування бідності з розвитком відносин власності, що формують суспільний лад. Подальший розвиток дослідження бідності у першому періоді, зокрема механізми її скорочення чимало авторів обґрунтовували розвитком зовнішньої торгівлі. Ця думка була започаткована представниками меркантилізму, які вважали, що джерелом багатства є розвиток зовнішньої торгівлі на основі розширення виробництва з іноземної сировини. „Ці виробництва дають роботу більшості бідного народу і збільшують річний вивіз товару за рубіж”. Залежність добробуту населення від виробництва і обміну товарами обґрунтував А. Монкрет’єн (1575–1621 рр.). Він вважав, що „добробут людей – головним чином полягає у багатстві, а багатство у праці через обмін”, тому торгівля є стимулом виробництва і джерелом добробуту [149]. За висловом Т. Мена (1571–1641 рр.) „там, де населення багаточисельне і ремесла процвітають, там торгівля повинна бути поширеною, а країна багатою, звичайним засобом для збільшення багатства є зовнішня торгівля” [149, 155-160]. Він обґрунтував, що баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни і скорочення бідності. Протягом другого періоду дослідження бідності була сформована цілісна систему поглядів щодо визначення причин бідності та механізмів її подолання. На початку XVIII ст. сформувалося переважно два підходи у вивчені бідності: соціал-дарвінистський та егалітарний [73]. Прихильниками першого підходу вважалися такі економісти, як А.Сміт, Д.Рікардо, Т.Мальтус, Г.Спенсер, Ж.Прудон, Ф.Гіддінгс. В основу цієї концепції покладена теорія Ч.Дарвіна про виникнення видів і виживання найсильніших шляхом природного відбору. Основні постулати цієї теорії полягали у тому, що особиста відповідальність за матеріальний добробут домогосподарства покладено на індивідуума. Цей напрям поклав основу лібералізму. Ліберальні установки теорії – принцип обмеження допомоги бідним. А. Сміт, Т. Мальтус, Д. Рікардо вважали, що бідність є неминучим наслідком трансформації індустріального розвитку, і нерівномірного розподілу доходів між різними класами [207; 142; 231]. А.Сміт (1723–1790 рр.) зауважував, що „відсутність засобів до існування, сама злиденність породжує незначне співчуття, скарги бідних визивають жалість, проте торкаються нас не глибоко. Ми з презирством споглядаємо на злиденного. А зміна долі, яка привела до крайньої злиденності, звичайно визиває глибоке до себе співчуття” [232, 147]. У іншому трактаті „Дослідження про природу і причини багатства народів” А. Сміт визначив головну роль держави у громадянському суспільстві „у тій мірі в якій суспільство захищає права власності, воно, дійсно, стає на захист багатих проти бідних, захищає тих, хто володіє власністю, проти тих, хто ніякої власності не має” [231]. Він виявив розрив між соціальними стандартами і матеріальними можливостями дотримуватися їх. На його думку, джерело багатства – річна праця кожної нації, що призначена для річного споживання: „Якщо виробництво розвивається, то існує попит на додаткові робочі руки...” і „...робітники мають високу заробітну платню і зменшується кількість бідняків”. За висловом Сміта, заробітна плата буде підвищуватися зі зростанням національного багатства і розвитком обміну між країнами. Д. Рікардо (1772–1823 рр.) обґрунтовує переваги активної участі у міжнародній торгівлі для підвищення життєвого рівня населення.