Оцінка рівня глобальної бідності в умовах активізації світогосподарських зв’язків

Оцінка рівня глобальної бідності в умовах активізації світогосподарських зв’язків На початку ХХІ ст. держави світу – члени ООН прийняли до виконання програму розвитку світового господарства “Цілі розвитку тисячоліття” (далі ЦРТ). Головне завдання ЦРТ полягає у скороченні рівня глобальної бідності вдвічі та подоланні голоду [83]. Як свідчить міжнародна статистика, найзаможніші 20 % населення світу мешкають у найбагатших країнах, на які припадає 86% світового ВВП, 82% експортних ринків, 68% усіх прямих іноземних інвестицій, 74% всіх телефонних ліній, 2% населення світу володіють половиною світових багатств, тоді як на 20% найбіднішого населення Землі припадає 1,5% світового ВВП [81; 257]. Розвиток світогосподарських процесів в умовах глобалізації відбувається при збереженні значного розрив у рівнях добробуту населення в різних країнах світу. За даними ООН, розрив у рівнях доходів 20% найбіднішого населення і 20% найбагатшого населення світу зріс з 30% у 1960 р. до 72% у 2005 р. Бідні країні не мають необхідних фінансових ресурсів і людського капіталу, що дозволило б їм стати рівноправним учасником міжнародних організацій та приймати активну участь у функціонуванні глобальної системи. Деякі дослідники глобалізації вважають, що вона має хвильовий характер і визначають її етапи розвитку [63; 191; 244; 252; 318]. К. Моррісон, Н. Стерн, А. Тофлер визначають три хвилі глобалізації: перша з 1870–1914 рр. (упродовж 1914–1950 рр. процеси глобалізації уповільнилися); друга: 1950–1980 рр.; третя хвиля глобалізації почалася з 1980 р. і триває по теперішній час [252; 318; 337]. На думку К. Моррісона процес глобалізації розвивався швидко з другої половини ХІХ ст. і до початку Першої світової війни (1914 р.). У цей період розрив у рівні цін між європейським та американським континентами скоротився на 80%, близько 10% населення світу постійно емігрували до розвинутих країн (так, частка емігрантів у населенні США зросла удвічі), а ринки капіталів досягли високого рівня інтеграції. Однак, цей процес торкався тільки промислово розвинутих країн, а країни Африки й Азії були виключені з нього. Все це сприяло посиленню розриву у доходах, нерівності й зростанню бідності. Друга хвиля глобалізації почалася з 50 рр. ХХ ст. і відбувалася активно тільки у розвинутих країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (далі ОЕСР) та мало впливала на розвиток обміну між цими країнами і світом в цілому [162; 244; 245]. З початку 60 рр. минулого століття деякі країни, що розвиваються (Південна Корея, Тайвань, Японія та ін.), обрали стратегію відкритої національної економіки, лібералізації торгівлі та залучення іноземних інвестицій. Це дозволило їм підвищити соціально-економічні параметри розвитку, суттєво скоротити бідність і розрив у рівнях доходу населення в порівнянні з промислово розвинутими країнами.