Сек’юритизація як метод оптимізації управління ризиком кредитного портфеля комерційних банків

Сек’юритизація як метод оптимізації управління ризиком кредитного портфеля комерційних банків Серед основних труднощів, які супроводжують здійснення банківських операцій в умовах ринкової трансформації економічних відносин, необхідно насамперед відзначити низьку якість активів банків і пов’язану із цим проблему високого рівня кредитних ризиків, притаманних головному видові банківської діяльності – позичковим операціям. Підвищення якості кредитних портфелів банків у зв’язку із цим слід вважати одним із найважливіших і пріоритетних завдань розвитку банківської системи та має розглядатися у контексті сприяння стабільному функціонуванню комерційних банків. У якості важливого і перспективного напряму для практичної реалізації даного завдання можна розглянути використання такого способу управління кредитним портфелем банку як сек’юритизація активів, котра передбачає перетворення наданих банками кредитів на ліквідні цінні папери. Розглядаючи питання сек’юритизації, необхідно відзначити наявність різноманітних і суперечливих підходів до розуміння сутності цього складного терміну як у вітчизняній, так і в зарубіжній економічній літературі. Так, досить часто вживаним є таке розуміння сек’юритизації, котре наводиться в роботах А. Б. Борисова, А. Н. Азріліяна та деяких інших авторів, як “розширення використання цінних паперів у якості інструмента регулювання ринкових відносин і позичкового капіталу” [25, с. 676; 23, с. 609]. Утім таке визначення є надто широким. Інший підхід, запропонований у праці А. Г. Грязнової передбачає розуміння сек’юритизації як залучення фінансових коштів шляхом випуску боргових цінних паперів замість отримання банківських позичок [179, с. 884]. Цей підхід, навпаки, є надто вузьким для розуміння реальних можливостей використання сек’юритизації. Аналогічним чином слід розцінювати і визначення сек’юритизації, запропоноване Є. Ю. Щетиніним та Ю. Г. Прудніковим, як фінансування або рефінансування яких-небудь активів компанії, що приносять дохід шляхом перетворення таких активів на ліквідну форму через випуск облігацій або інших цінних паперів [191, с. 25]. Більш ґрунтовним видається тлумачення сек’юритизації О. П. Ковальова як специфічної банківської техніки, за допомогою якої фінансові посередники (інвестори, фінансові компанії) отримують можливість інвестувати в окремі банківські активи, не купуючи їх цілком або частинами [98, с. 233]. Подібним є визначення сек’юритизації Дж. Сінкі як продажу позичок, котрі оформлені як цінні папери і саме у такому вигляді продані інвесторам [162, с. 15]. З точки зору таких зарубіжних авторів, як А. М. Поллард, Ж. Г. Пассейк, К. Х. Елліс, Ж. П. Дейлі, «у контексті банківської діяльності цей термін означає взяти діючі активи банку типу позички під заставу, приєднати до них подібні активи, випустити цінні папери, прямо чи опосередковано пов’язані із цими активами, і продати дані цінні папери на вторинному ринку цінних паперів» [131, с. 359]. Отже такі визначення наближають нас до розуміння сутності сек’юритизації саме в контексті банківської діяльності. Однак далеко не всі зарубіжні і вітчизняні фахівці схильні розглядати сек’юритизацію з позицій управління банківськими активами загалом і кредитним портфелем зокрема. Так, американський економіст Р. Глен Габбард вважає сек’юритизацією трансформацію традиційних неліквідних фінансових активів (таких, як кредити та заставні під нерухомість) у ринкові цінні папери для торгівлі ними на ринку капіталів [61, с. 404]. Подібних же позицій дотримуються і деякі вітчизняні автори. Зокрема, у праці колективу авторів на чолі із В. С. Стельмахом наводиться наступне тлумачення сек’юритизації: це спосіб трансформування боргових зобов’язань у ліквідні інструменти ринку капіталів (цінні папери) [82, с. 474]. Як бачимо, у подібних визначеннях саме про банківську діяльність не йдеться взагалі.