Законодавче забезпечення профілактики дитячого дорожньо-транспортного травматизму

      Проблема ДДТТ як у нашій, так і в інших країнах світу обумовлює існування суспільних відносин з приводу зменшення ваги наслідків та профілактики цього негативного явища. Звичайно, вказана робота природно входить до складу широкого комплексу профілактичних заходів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, може розглядатися як складова частина суспільних відносин, пов’язаних із дорожнім рухом, які є об’єктом нормативно-правового регулювання з боку держави. Якщо ж профілактику ДДТТ розглядати як більш менш окремий вид діяльності у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, то ми стикаємося з браком правового забезпечення відносин, пов’язаних із цією діяльністю. Особливо це стосується правової регламентації на рівні законів. Аналіз наукової літератури, адміністративно-правових актів та проведені соціологічні дослідження доводять, що цей аспект проблеми забезпечення безпеки дітей на дорогах є одним із найменш розроблених.

      У попередньому підрозділі ми з’ясували особливості адміністративно-правової профілактики ДДТТ, однією з яких є урегульованість профілактичних заходів адміністративними нормами. За допомогою адміністративно-правових норм органи управління, державні органи, громадяни, громадські організації наділяються певними повноваженнями. У цих нормах встановлюються також гарантії реалізації прав і додержання обов’язків [91, с. 41]. Також треба додати, що метод правового регулювання своє матеріальне вираження знаходить у функціонуючій системі права. У цій системі він закріплюється, нею опосередкується, нею об’єктивізується назовні [114, с. 7]. Таким чином, адміністративно-правове забезпечення стає невід'ємним компонентом адміністративно-правової профілактики ДДТТ.

      Певним чином питання правового забезпечення профілактики ДДТТ розглядалися Г.М. Максимовим, [118] В.П. Резниковим, С.І. Паршиковим [158], О.М. Якуповим [294], М.Л. Форштатом [281].

      Діяльність із профілактики ДДТТ спрямована на забезпечення та досягнення безпеки дітей у дорожньому процесі, яка є складовою частиною громадської безпеки. Саме висока суспільна значущість мети забезпечення безпеки неповнолітніх учасників дорожнього руху і комплексний багатоплановий характер проблеми визначають необхідність нормативно-правового регулювання відносин у зазначеній сфері. Для системи забезпечення безпеки дорожнього руху характерна наявність двох основних рівнів правового регулювання: законодавчого та нормативного, зокрема внутрішньовідомчого [265, с. 38].

      Центральне місце у правовому регулюванні діяльності щодо забезпечення безпеки дорожнього руху займають закони та інші законодавчі акти України. Причому їх значення в розбудові правової держави має постійно зростати, оскільки верховенство закону є невід’ємною ознакою останньої [15, с. 161; 20, с. 60]. Закони регулюють найважливіші питання державного та суспільного життя, їх норми складають серцевину, фундамент формування і розвитку інших правових норм. [259, с. 55-57]

      Високий рівень та тяжкість наслідків ДДТТ у нашій країні підводить цю проблему до національної та вимагає розв’язання її на державному рівні. Законодавець визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і для забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту і т.д., встановлює основні засади державної політики у цій сфері [219]. Саме тому, по-перше, слід розглянути яким чином врегульовані відносини з профілактики ДДТТ на законодавчому рівні.

      Ієрархічна система будь-якої галузі чи інституту права або частини законодавства, що регулює правові відносини в окремій сфері, базується (причому не формально) перш за все на Конституції України. Система законодавства щодо профілактики дитячої дорожньо-транспортної аварійності як складової забезпечення безпеки дорожнього руху базується, зокрема, на нормах 2, 6, 9 розділів Конституції України [96]. Саме ці аспекти є базовими для виникнення і реалізації правовідносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. Природно, що Конституція безпосередньо діяльність суб’єктів профілактики ДДТТ не регулює, але вона є базою для ухвалення законів і підзаконних актів управління ними, а також забезпечення безпеки дорожнього руху.

      Слід зазначити ратифіковані Україною міжнародні правові акти. Це насамперед Конвенція ООН про права дитини [81, с. 307-323]. У ст. 6 Конвенції висловлено, що держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя. У Преамбулі Конвенції нагадується, що Організація Об'єднаних Націй в Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу, та, як зазначено в Декларації прав дитини, „дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист... [58, с. 139]”.

      Отже, вже з наведених правових норм як міжнародного законодавства (Конвенція ООН про права дитини) так і вітчизняного (Конституція України) наочно випливає пріоритетність такого виду діяльності як профілактика ДДТТ.

      Виходячи з того, що профілактика ДДТТ входить не тільки до сфери забезпечення безпеки дорожнього руху, але торкається й охорони дитинства, освіти, виховання, сімейних відносин, ці стосунки регламентуються певними законами України [167; 178; 180; 181; 208; 212; 213; 218; 219; 220; 226; 227; 230; 231]. Крім того, зазначена профілактична діяльність регламентується КУпАП [88] (питання відповідальності за порушення законодавства у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху як дорослих так і осіб віком від 16 до 18 років) та Сімейним кодексом України [262] (обов’язки батьків щодо виховання та розвитку дитини (ст. 150)), а також законами про державний бюджет України на певний рік [173] .

      вся работа находится по ссылке http://mydisser.com/ru/catalog/view/2188.html