Адміністративно-правовий статус органів виконавчої влади загальної компетенції у сфері охорони природи

     

      Природоохоронна функція об’єктивно виходить за межі конкретної держави, стаючи справою всього суспільства. Але вирішення сучасних глобальних екологічних проблем, слід починати зі створення та вдосконалення механізму і принципів реалізації цієї функції у кожній конкретній державі. Адже тільки вона (держава) володіє необхідними засобами і можливостями мобілізації зусиль усіх організацій, може реально забезпечити охорону навколишнього природного середовища.

      Функцію з охорони природи держава делегує уповноваженим на це державним органам. Теорія держави і права трактує державний орган як юридично оформлену, організаційно зумовлену частину державного механізму, що складається з державних службовців, які наділені державно-владними повноваженнями і необхідними матеріальними засобами для здійснення в межах своїх повноважень певних завдань і функцій держави.

      З урахуванням існуючих теорій розвитку держави і права відомий український вчений-адміністративіст О.І. Остапенко виокремлює наступні харак-терні ознаками органу держави: а) наявність владних повноважень; б) наявність певної економічної та організаційної самостійності у вирішенні завдань і функцій, які належать державному органу; в) виконання державним органом завдань та функцій, які є складовою діяльності держави загалом; г) наявність у державного органу необхідних матеріальних ресурсів (засобів), за допомогою яких державний орган виконує свої завдання

     . Адміністративно-правовим статусом у сфері публічного управління наділений носій (власник) прав та обов’язків, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатний надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати

      З визначення, запропонованого В.К. Колпаковим, випливає, що «претен-дент» на статус суб’єкта адміністративного права за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав та обов’язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, що дозволяють надати йому суб’єктивні права та обов’язки.

      До таких особливостей (соціальних передумов) належать: а) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак; б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу; в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою, або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. «Претендент», який має названі особливості, набуває статусу суб’єкта тільки в тому разі, якщо держава, використовуючи адміністративно-правові норми, робить його носієм (власником) прав та обов’язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління.

      Таким чином, соціальні особливості спричинюють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можливість бути суб’єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови, по-перше, перетворюють «претендента» на суб’єкта, по-друге, визначають його місце і роль у сфері державного управління.

      Потенційна здатність мати права і обов’язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права та обов’язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб’єктивних прав та обов’язків у сфері державного управління формують адміністративно-правовий статус суб’єкта, є складовими адміністративної правосуб’єктності [88, с. 73–74].

      Адміністративне право наділяє правосуб’єктністю велике коло учасників суспільних зв’язків, про що свідчить значна кількість управлінських відносин у суспільстві, а система суб’єктів адміністративного права складніша, ніж системи суб’єктів будь-якої іншої галузі права.

      Вся работа доступна по ССЫЛКЕ