Правовий звичай як джерело адміністративного права України

     

      Нормальне функціонування суспільних відносин не завжди вимагає прямого державного впливу. Непоодинокі випадки, коли ефективними є механізми саморозвитку та саморегуляції. Зазначені форми регулювання останнім часом все частіше почали використовуватись і в публічному праві. Одним з таких регуляторів та способів правовстановлення може бути і звичай. Але щодо нього на сьогоднішній день існують різні точки зору, а саме: чи є він регулятором суспільних відносин та особливо такої суто державної сфери, як адміністративне право, та чи взагалі може йти мова про те, щоб звичай офіційно був визнаним джерелом права? Однозначності із цього приводу в наукових колах немає.

      Так, Х.М. Думанов та А.І Першиц зазначають, що в індустріальному суспільстві існують звичаї, але відсутні звичаї права [175, c. 82].

      Українські дослідники навпаки зазначають, що правові звичаї не тільки збереглися, але подекуди поновили своє значення (звичаї ділового обороту, торгові звичаї, міжнародні звичаї) [123; 366, c. 4].

      Враховуючи таку неоднозначну позицію, варто простежити історичні передумови існування правового звичаю в Україні.

      Першооснова джерел українського права, втім, як і будь-якого іншого, міститься у звичаєвому праві. Сила звичаєвого права та його досить тривале існування виявляються передусім, у властивому кожній людині почутті правди, яке спонукає регулювати суспільні стосунки згідно з природою речей, саме із цього почуття виникають певні правові переконання. Тут слід звернутися до історичного розвитку правової системи України. Багато дослідників права Київської Русі визнавали, що в основі Руської Правди закладено звичаєве право.

      Правник Б.С. Бачур також зазначає, що на основі місцевих звичаїв виникла перша редакція “Руської Правди” [117, c. 15].

      Законодавчі пам’ятки Стародавньої Русі у період феодальної роздробленості, попри відсутність у текстах самого терміна “звичай”, безсумнівно, спиралися на реальний правовий досвід населення [159, c. 29].

      Із часом ситуація щодо звичаю змінювалася. Поступово законодавством московської держави, а згодом і Російської імперії, до складу якої входила Україна, звичай як регулятор відносин усувався іншими правовими актами, а для окремої категорії осіб держава навпаки штучно підтримувала існування норм звичаєвого права. Наприкінці XIX ст. склалася така ситуація, що волосні суди в деяких випадках приймали рішення у відповідності до закону, а не за звичаєвим правом, але рішення ці постійно скасовувалися коронними установами із селянських справ як такі, що не відповідали звичаєвому праву [184].

      Вся работа доступна по ССЫЛКЕ