Вимоги законності нормативних актів управління
Проблематика дієвості та ефективності актів управління, що видають органи публічної влади, завжди привертала до себе увагу як практиків, так і теоретиків. Про це свідчать деякі дослідження у цій сфері, зокрема, дисертаційні дослідження В.О. Козлова, А.В. Дуди [200; 173] тощо.
Особливої актуальності набуває це питання в останні десятиліття, коли змінюються форми та методи державного управління, реорганізовуються та трансформуються деякі державні інститути, а підзаконна правотворчість набуває гігантських масштабів.
Через все це набуває нового погляду дослідження, що пов’язано із законністю в Україні як одного із основоположних принципів державного будівництва та взаємовідносин між державою, самоврядними організаціями та громадянами.
За радянських часів законність переважно розумілась як певний режим (стан) суспільних відносин, який характеризується їх відповідністю законам та підзаконним юридичним нормам, що встановлені державою в інтересах керуючого класу [313, c. 67].
На сьогоднішній день уявлення про законність дещо трансформувалось і під нею розуміють правовий режим суспільних відносин, при якому забезпечується точне й неухильне здійснення законів та інших нормативно-правових актів, створено і функціонує ефективний контроль за неухильною реалізацією правових приписів, а винні у здійсненні правопорушень притягуються до юридичної відповідальності [354, c. 274].
Враховуючи таке визначення законності, було вироблено певні принципи останньої: 1) верховенство законів у системі всіх правових актів та відповідність закону рішень інших органів влади; 2) неухильне виконання актів центральних органів влади держави місцевими органами та недопущення необґрунтованого втручання центра у законну діяльність та доцільну, оперативну діяльність місцевих органів влади; 3) неухильна реалізація закріплених законами та іншими юридичними актами прав та свобод громадян та недопущення свавілля з боку органів держави та посадових осіб тощо [327, c. 5 - 6].
Вся работа доступна по ССЫЛКЕ
