Відповідальність працівників за порушення трудової дисципліни
У юридичній літературі поняття дисципліни праці розглядається у багатьох аспектах. Певний час викликало диспут питання про те, чи є поняття дисципліни праці ширшим аніж трудова дисципліна, чи їх потрібно використовувати як синоніми [60]. Ці дискусії тривають досі. Так, проект Трудового кодексу України (реєстраційний №1108, текст законопроекту до 2-го читання від 10 грудня 2009 р.) [61] розглядає зазначену категорію як синонім інституту трудового права. У свою чергу деякі вчені-юристи, дисципліну праці досліджують як правовий принцип галузі [62, с. 53, 54]. Щоб уникнути термінологічної суперечки доцільно вивчити зміст цієї категорії в її діалектичному розвитку.
Після ухвалення 9 листопада 1922 р. КЗпП УРСР [63] у трудових правовідносинах формально не виключалася можливість застосування грошових стягнень із працівника. Такі випадки були передбачені спеціальними узаконеннями та правилами внутрішнього розпорядку.
К.М. Варшавський критично оцінював саму систему штрафів, у зв’язку з чим зазначав, що в тих країнах, де штрафи збереглися, вони допускаються зі значними обмеженнями і щодо розміру, і щодо порядку їх накладення (тільки у випадках, передбачених правилами внутрішнього розпорядку), і щодо їх призначення (штраф не нараховують на користь наймача, – він йде на потреби робітників). Такі обмеження, звертає увагу вчений, існували і в Статуті про промислову працю [64, с. 119, 120]. Хоча, у виданих до 1928 р. загальних зразкових правилах і табелях стягнень, на думку П.Д. Камінської, грошові утримання за дисциплінарну провину не передбачалися [65, с. 172]. Однак, це твердження є справедливим лише частково, оскільки існувало багато спеціальних нормативних актів, де допускалося пряме або непряме зменшення оплати праці працівника. Наприклад, у другій половині 20-х років ХХ ст. почав формуватися позасудовий порядок здійснення відрахувань (за прогул, спізнення на роботу, невиконання норм виробітку) і стягнень (у випадках неповернення спецодягу, псування інструментів, машин) із заробітної плати працівників [62, с. 97].
Крім того, до працівників, що обіймали керівні посади, за положенням про дисциплінарні суди, затвердженим ВЦВК і РНК від 14 червня 1926 р., як захід стягнення передбачено їх обов’язок компенсувати заподіяну шкоду або відшкодувати збиток. За постановою Наркомату юстиції УРСР від 1 квітня 1926 р. «Про стягнення за дрібну фабрично-заводську крадіжку» встановлювалися такі дисциплінарні стягнення: догана; пониження в тарифному розряді; переміщення на нижчу посаду; звільнення працівника. Причому пониження в тарифному розряді і переміщення на нижчу посаду могли застосовуватися на строк до шести місяців. Але якщо вищевикладені акти прямо не передбачали застосування штрафів, то виробничо-товариським судам, згідно з ухвалою ВЦВК і РНК від 20 лютого 1931 р., таке право було надано. Зокрема допускалося застосовувати штраф до порушників трудової дисципліни у розмірі не більше 10 карбованців. Ці гроші утримувалися на користь громадських організацій. Відсутність законодавчого обмеження від необґрунтованих утримань із заробітної плати працівників на практиці призвела до того, що відрахування і утримання провадилися як адміністрацією підприємства, так і судовими й адміністративними органами. Порядок і розмір грошових утримань із заробітної плати визначався цивільно-процесуальним законодавством.
Вся работа доступна по ССЫЛКЕ
