Реформування вітчизняної економіки потребує залучення чималих інвестиційних ресурсів та активізації інвестиційної діяльності. Через тривалу стагнацію економіки в середині 1990-х років, неефективну систему оподаткування, недосконалу амортизаційну політику тощо істотно зменшились обсяги прибутків та амортизаційних ресурсів підприємств, що є основними джерелами внутрішніх інвестицій.
Відомо, що значні заощадження (а отже джерела інвестицій) перебувають „на руках” у населення. Головне завдання інвестиційного ринку - створення умов для трансформації цих заощаджень в інвестиції, що є можливим лише за умов безпечного розміщення коштів у різні інвестиційні інструменти.
За розвиненого фінансового ринку вільні грошові кошти інвестуються у національну економіку безпосередньо або за допомогою фінансових посередників. На інвестиційному ринку України нині діє близько тисячі різних посередників, які виконують низку посередницьких операцій, і взаємодіючи між собою, формують інфраструктуру інвестиційного ринку.
Сукупність фінансових посередників характеризує інфраструктуру інвестиційного ринку з боку його головних суб’єктів. Досвід засвідчує, що фінансові посередники справляють вагомий вплив на функціонування системи державного управління інвестиційною діяльністю.
Лібералізація фінансового сектору і нові тенденції у розвитку світової економіки в останні десятиріччя дали змогу інституційним інвесторам розвинутих країн працювати по-новому, надавати широке коло послуг і використовувати нові фінансові інструменти. Набули поширення зручні для індивідуального інвестора акції фінансових посередників. Утім, інституційні інвестори залишаються головними власниками акціонерного капіталу і повинні самостійно вирішувати як використовувати свою власність і пов’язані з нею права управління. Вони покликані домагатися максимізації прибутку для індивідуальних інвесторів і конкурувати за інвестиційні кошти через високопрофесійне формування портфелів цінних паперів.
Зважаючи на зазначені тенденції світових інвестиційних ринків, актуальним є визначення понятійного апарату, що характеризує систему інституційного інвестування.
З точки зору інституціоналізму „інститути – це „правила гри” в суспільстві чи створені людиною обмеження, що організують взаємини між людьми” [209]. Діяльність людей відзначається абсолютно вільним характером. Переслідуючи власні інтереси люди зіштовхуються між собою і здатні завдавати один одному шкоду. Тому перша функція інститутів – координація поведінки людей таким чином, аби вони не завдавали шкоди один одному, чи, аби така шкода певною мірою компенсувалася. Друга функція інститутів – мінімізація трансакційних витрат, що пов’язані з пошуком інформації та укладенням угод. Інститути покликані полегшити як пошук потрібних людей, товарів, цінностей, так і можливість людей домовитись один з одним. І третя функція інститутів – організація процесу передачі інформації чи навчання. Отже, інститути формують певні обмеження, щоб легше проводити переговори і досягати згоди [149].
Так, останнім часом в межах „нової інституційної економіки”, відомим представником якої є Олівер Вільямсон, сформувалась відмінна від загальноприйнятої раніше точка зору на економічну природу інституту. За твердженням О. Вільямсона, інститути слід розглядати як механізми управління контрактними відносинами. Тому найважливішими економічними інститутами є фірми, ринки і відносини контрактації [328, с. 48]. Такий підхід акцентує основну увагу на рівні опосередковуваних інститутами окремих трансакцій і проблемі їх мінімізації.
Інші представники неоінституціоналізму підкреслюють важливість відмінностей між інститутами та організаціями, взаємодія яких у кінцевому рахунку є джерелом економічної еволюції та інституційних змін. Інститути і правила, що є стандартними обмеженнями як прийнято уважати в економічній теорії, індукують можливості, якими володіють члени суспільства. Організації створюються для того, щоб використовувати ці можливості. В міру свого функціонування і розвитку організації замінюють інститути [54].
Йдеться про те, що для функціонування формальних інститутів неможливе без спеціально створених організацій, що є провідниками і виконавцями того чи іншого закріпленого правила чи звичаю господарювання. Наприклад, інститут інституційних інвесторів передбачає виникнення специфічних організацій, які є безпосередньо суб’єктами даного сектору інвестиційної діяльності – страхових компаній, інститутів спільного інвестування, банків, недержавних пенсійних фондів, кредитних спілок тощо.
Виокремлюють два види інститутів: формальні, які визначені законом та неформальні – це звичаї, тобто традиційно зафіксовані стереотипи поведінки, які поділяє більшість у певній групі. Звичаї не завжди співпадають з законом, але це більшою мірою стосується поведінкових інститутів дещо віддалених від економіки.
