Еволюція валютно-фінансових чинників міжнародного інтеграційного процесу
Сучасна світова економіка зазнала відчутних трансформацій та модифікацій на межі тисячоліть. Регіоналізація та транснаціоналізація світогосподарських зв’язків перетворюють відносини як на мега-, на мета-, так і на макро- і мікрорівні економічні відносини на цілісну уніфіковану систему взаємодії. Динамічний розвиток будь-якої національної економіки за сучасних умов значною мірою залежить від здатності використовувати зовнішні джерела фінансових ресурсів, ефективної участі у роботі міжнародних фінансових ринків та ринків капіталів, активної інтеграції до діючих структур кредитного сприяння.
З теоретичної точки зору, як справедливо зауважують українські вчені Д.Г.Лук’яненко, В.Є.Новицький та О.В.Плотніков [104; 112; 134], безумовний інтерес становлять складні кореляційні зв’язки між функціями руху фінансових ресурсів та міжнародної торгівлі. Якщо говорити про еволюційний вплив з боку фінансів, що переміщуються з однієї країни до іншої, то можна казати про такі два принципові результуючі наслідки. По-перше, міграція фінансових ресурсів, перш за все у вигляді інвестованого капіталу, як своєрідна альтернатива міжнародних товарообмінних відносин об’єктивно зменшує субстанцію міжгалузевої торгівлі. Але до такого наслідку опосередковано може призвести і рух фінансових ресурсів у вигляді переміщення кредитних ресурсів при проведенні реципієнтом активної промислової політики та використання кредитного потенціалу для реального сектору. І по-друге, рух фінансових активів щодо торгівлі виступає активним структуроутворюючим фактором. Це відбувається тому, що розширюється простір для внутрішньогалузевої торгівлі, оскільки сам факт руху фінансово-капітальних активів означає можливість кращої насиченості капіталодефіцитних галузей країн-реципієнтів. Окрім того слід врахувати і мікроекономічну логіку конкретних інвесторів, які, хоча і можуть вдатися до галузевої диверсифікації своєї виробничої діяльності, все ж таки, більш вірогідно, вкладатимуть гроші в „свої”, тобто традиційні для їхньої підприємницької діяльності галузі. Важливим є те, що для країн-реципієнтів приплив капіталу означає кращу забезпеченість традиційними факторами виробництва, які у порівнянні з власними – національними за походженням фінансовими ресурсами, виступають у ролі відносно надлишкових.
Кінець ХХ-го століття ознаменувався такими явищами у міжнародних фінансах, що заслужили назву “фінансової революції”. По-перше, у підприємств з’явився канал фінансування незалежний від банківських кредитів. Вони могли запозичати гроші на відкритому ринку по каналах небанківських фінансових інститутів. Характерно, що інвестор/кредитор при цьому більше цікавився не кредитною історією підприємства, а його ринковими перспективами і валютною політикою країни, у якій воно працювало. По-друге, центральні банки вразила криза і їм тепер уже не вистачало традиційних інструментів для боротьби з інфляцією й фінансовою нестабільністю, оскільки фінансова ліквідність стала потрапляти в господарський оборот каналами, які вони не могли ефективно контролювати [80, с. 190].
Вся работа доступна по ССЫЛКЕ
