Державне управління адміністративно-територіальними структурами в умовах трансформації
Адміністративно-територіальні одиниці можна класифікувати як територіальні субсистеми. Таким чином вони виступають не стільки в якості самостійних структур, скільки елементів певної суперсистеми, яка по відношенню до адміністративно-територіальних одиниць відзначається вищим рівнем самодостатності. Вважається, що "територія держави має свою внутрішню структуру, суть якої полягає у поділі єдиної території держави на складові частини з метою ефективного здійснення функцій і завдань держави" [125, с. 227]. З цієї точки зору адміністративно-територіальні одиниці, структурно об’єднані між собою слід розглядати як своєрідний інструмент реалізації державного управління [191, с. 52].
Сукупність адміністративно-територіальних одиниць, а також управлінські зв’язки, які виникають між ними та центральним управлінським рівнем формують адміністративно-територіальну структуру. М. Федчишин та В. Фрончко стверджують про наявність у такої сукупності системних властивостей. Під адміністративно-територіальною системою ці автори розуміють "інтеграцію однотипних за своїм змістом утворень в структурно впорядковану цілісну єдність, відносно самостійну, стійку, автономно функціонуючу і взаємозв'язану із зовнішнім середовищем для досягнення певних цілей" [438, с. 40]. Однак з термінологічних міркувань, уникаючи ототожнення понять територіальної та адміністративно-територіальної систем вважаємо за доцільне вживати термін адміністративно-територіальна структура, маючи на увазі її системні якості [191, с. 52; 473, p. 30].
Адміністративно-територіальні структури можна характеризувати за допомогою якісного аналізу як рівня дієздатності окремих адміністративно-територіальних одиниць, так і принципів, на яких ґрунтуються їх зв’язки з суперсистемою. Підвищення дієздатності територіальних субсистем, що віддзеркалені у вигляді адміністративно-територіальних одиниць є передумовою витіснення субординаційних засад формування управлінських зв’язків у суперсистемі зв’язками координаційного характеру. Отже вважаємо, що, еволюція суперсистеми, яка супроводжується якісними змінами на рівні територіальних субсистем, є основним чинником еволюційності адміністративно-територіальних структур [473, p. 30].
А. Транін стверджує, що "система адміністративно-територіальної організації у кожному типі держави відповідає його сутності і є територіальною базою побудови та розміщення органів влади та управління" [424]. Однак можна простежити певну часову неузгодженість між еволюцією територіальної системи та її адміністративно-територіальної структури. На основі результатів емпіричних досліджень П. Ебергардт прийшов до висновку про часову стійкість адміністративних розмежувань [470, s. 63]. На цю обставину звертає також увагу М. Дністрянський, стверджуючи, що "з динамічною зміною змісту, структури і типів державного управління, її територіальна форма (адміністративні центри, межі) мінялися повільніше, що є проявом загальної інерційності в еволюції територіальних структур" [93, с. 150].
Вся работа доступна по ССЫЛКЕ
