Правове врегулювання проблем адміністративно-територіальної організації в Україні
Адміністративно-територіальний устрій пропонуємо розглядати як ієрархічну систему територіального розподілу владних повноважень [187, с. 245]. М. Дністрянський акцентує увагу на його обов’язковому законодавчому закріпленні [93, с. 125]. В Україні проблема законодавчого врегулювання питань адміністративно-територіального характеру має свої особливості. Насамперед це стосується відсутності спеціального закону про адміністративно-територіальний устрій. Основні засади територіального устрою України визначено лише на конституційному рівні. З іншого боку низка аспектів адміністративно-територіального характеру регулюється іншими законами. Окремі механізми внесення змін в існуючий адміністративно-територіальний устрій передбачені на підзаконному рівні. Зокрема через несформованість системи правового врегулювання проблем адміністративно-територіальної організації в Україні досі не втратило своєї чинності (в частині, що не суперечить Конституції України) Положення "Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР", затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР ще у 1981 році [342].
Утвердження державної незалежності України позначилося інтенсивним становленням її законодавчої та нормативно-правової бази. Зокрема це позначилося на еволюції у підходах щодо розуміння демократичної сутності державного управління (в т. ч. у територіальному аспекті). Поряд з цим правове врегулювання проблем територіального управління залишається своєрідним каменем спотикання і об’єктом політичного протистояння. В. Баранчук стверджує, що "проблема становлення та утвердження конституційно-правового механізму територіальної організації державної влади в Україні розв'язується чи не найгостріше з-поміж інших проблем" [23, с. 66]. Причиною цього є відсутність консенсусу серед вітчизняної громадськості та політикуму щодо концептуальних засад майбутньої системи адміністративно-територіального устрою. Свого часу М. Лесечко та А. Чемерис відзначали безпідставність сподівань на законодавче забезпечення адміністративно-територіальної реформи у зв’язку з політичною кризою і боротьбою за втримання владних позицій [226, с. 103].
Усвідомлюючи важливість формування цілісного правового механізму системи територіального управління, не слід однак переоцінювати його роль у здійсненні структурних трансформацій в державі. У цьому відношенні досить змістовним виглядає твердження М. Орзіха про те, що законодавство є нормативною моделлю суспільних відносин [285, с. 105]. Таким чином, рівень законодавчого забезпечення повинен кореспондувати з реальним станом розвитку суспільних відносин, суттєво не відстаючи від нього і не випереджаючи його. М. Пухтинський свого часу зауважив, що "закон не в змозі визначити всю специфіку і багатоманітність самоврядування, якщо воно насправді є таким, а не стає черговою ширмою або декорацією для центральної влади чи місцевих господарів" [371, с. 22]. Першочерговість впровадження соціальних механізмів реформування по відношенню до правових неодноразово обстоювала також В. Нанівська. Зокрема науковець стверджувала, що "закон – це останній крок виразу політики реформ, яка вже пройшла якийсь шлях і обдумання і обговорення, і узгодження, і політичне узгодження" [4, с. 80]. Аналізуючи проблему правового нігілізму в Україні в умовах реформ, В. Нанівська також застерігала, що "люди не бажають виконувати закони, до котрих вони або не готові, або не мають достатнього фінансування для їх виконання" [265].
Вся работа доступна по ССЫЛКЕ
