Формування стратегії управління ресурсами організацій споживчої кооперації

     

      Аналіз наукових праць з теорії потенціалу підприємства і його ресурсного забезпечення, опублікованих за останні 20 років, дозволяє стверджувати, що на даний час проблема ефективного механізму формування сукупних ресурсів організації залишається відкритою. Незважаючи на значні позитивні зрушення в цім напрямку наукової роботи, розробка єдиного методологічного підходу до обґрунтування управлінської стратегії розвитку організації, спрямованого одночасно на оптимізацію сукупних витрат, підвищення ефективності використання ресурсів та максимізацію прибутку, є далекою від завершення. У зв’язку з цим нагадаємо, що в даній роботі ми розглядаємо можливість розробки і запровадження такої стратегії в контексті потреб вітчизняних кооперативних спілок, інтегруючи надбання теорії і практики в специфічний ресурсно-цільовий підхід (підрозд. 3.1 та 3.2).

      Як наголошувалося раніше, провідним мотивом трансформації системи формування ресурсів за такого підходу є необхідність ув’язки стратегічних цілей і тактичних завдань кооперативної спілки з її ресурсним потенціалом або, виражаючись більш предметно, – управління можливостями одержання максимального господарського результату за будь-якої ринкової кон’юнктури.

      Формування сукупних ресурсів організації найчастіше ототожнюють з розробкою стратегії її розвитку, зі стратегічним управлінням нею. Ми вважаємо, що розробка такої стратегії для потреб районних організацій споживчої кооперації Кіровоградської облспоживспілки є сьогодні виробничою необхідністю й умотивована проблемами господарської практики, що мали місце в досліджуваному періоді (2005-2011 рр.). Стисло розглянемо ті з них, що мають системний характер і пом’якшення яких можливо досягти лише дотримуючись послідовної стратегії. Сучасні труднощі і проблеми управління ресурсами вітчизняних споживчих спілок значною мірою зумовлені попередніми десятиліттями тотального панування державного контролю в сфері ресурсного забезпечення їх діяльності, відсутністю в організаціях атмосфери партнерства і довіри, нерозвиненістю виробничої демократії, слабкістю ринкового досвіду організації інвестиційного процесу, несформованістю традицій особистої відповідальності керівників за його результати.

      Частину відповідальності за такий стан речей слід покласти і на вітчизняну економічну науку, що розвивається у сфері кооперації. В той час, коли економічні суб’єкти перейшли на нові умови використання належних їм ресурсів і вимушені повністю відповідати за ухвалені рішення своїми активами, профільна наука не спромоглася запропонувати їм ні пілотної стратегії управління ресурсами, ні продуктивної методики оптимізації їх структури, ні науково-практичних рекомендацій щодо поліпшення конкурентних позицій споживчих спілок.

      Якщо говорити про загальну економічну стратегію, яку сьогодні слід реалізовувати вітчизняній системі споживчої кооперації (і передусім на рівні її первинних ланок – районних спілок), то для початку слід аналітично зважити ситуацію, в якій вони опинилися на регіональних ринках.

      Вся работа доступна по Ссылке