Формування системного підходу до управління витратами підприємств роздрібної торгівлі
За сучасних умов проблема управління витратами набуває особливого наукового і практичного інтересу. Як свідчить практика, для вітчизняних підприємств роздрібної торгівлі на сьогодні є типовими більшість проблем в області управління витратами, серед яких вирізняють високий рівень конкуренції, що має переважно ціновий характер; нечітке визначення і деталізацію показників витрат; невідповідність управління витратами ієрархічно-організованій системі управлінської звітності, що має бути орієнтована на конкретного користувача; незабезпеченість розподілу відповідальності за результати управління витратами між менеджерами підприємства; відсутність орієнтації мотивації на результати управління витратами; незабезпеченість виконання процесів реалізації планування, обліку, контролю і аналізу витрат на систематичній основі; недосконалість інформаційної системи, яка мала б за мету отримання інформації для цілей управління; відсутність регламентації і стандартизації процесів управління витратами та ін. [2]. Зазначені недолік призводять до неповної керованості процесами використання ресурсів і формування витрат, відсутності контролю за їх рівнем, а отже, до недостатнього рівня результативності підприємства з метою подальшого відтворення і розширення його діяльності. Саме це викликає необхідність формування системного підходу до управління витратами підприємств роздрібної торгівлі.
Як відзначалося нами у розділі 1 роботи, проблеми управління витратами розроблялися, починаючи з ХІХ ст. багатьма економістами. Спочатку витрати враховували незалежно від місця їх виникнення, призначення й асортименту продукції загальною сумою («котловий метод»). У 1887 р. Дж.М. Фелс і Е. Гарке в праці «Виробничі рахунки: принципи і проблеми їх ведення» спробували створити систему управління витратами, що припускає поділ витрат на постійні і змінні, і зробили висновок, що обсяг виробництва (реалізації) можна збільшити за менших ресурсів [170]. У 1901 р. американський економіст А.Г. Черч у праці «Адекватний розподіл виробничих витрат» розділив постійні витрати, що пов’язані з виробництвом, на накладні й загальноорганізаційні. З початку ХХ ст. велася дискусія про методи включення постійних витрат у собівартість.
Внесок у формування принципів управління витратами вніс Ж.-Б. Сей, який розробив у 1803 р. теорію виробничих чинників [236], що обумовлюють структуру собівартості й обмеженість ресурсного потенціалу підприємства.
Ф. Візер увів у теорію витрат поняття альтернативних витрат, підкресливши, що корисність чинників залежить від альтернативних можливостей їх використання і підприємець прагне знайти таємну комбінацію чинників, яка забезпечує мінімум витрат і максимум результату [33]. Поняття альтернативних витрат припускає наявність конкуренції. Лише за таких умов витрати відбивають цінність найкращого із можливих способів споживання ресурсів.
Дж.Б. Кларк відкрив закон граничної продуктивності, що убуває, який свідчить, що за умов, коли хоча б один із чинників виробництва залишається незмінним, додаткові прирости інших чинників дають все менший приріст продукції, тобто граничний продукт змінного чинника постійно зменшується [119]. Надалі це твердження стали розглядати як модель закономірності утворення доходів в умовах оптимізації виробництва за ринкової економіки.
