Загальна характеристика структури норми адміністративно–процесуального права
У сучасних умовах удосконалення адміністратвино-процесуальних норм іде такими шляхами: по-перше, покращення змісту норм, укріплення їх «істинності», по-друге, укріплення різних позицій щодо структури норм, і, по-третє, удосконалення системи норм в цілому. Динаміка розвитку адміністративного процесуального права впливає на розвиток адміністративно–процесуальних норм. Цей процес має також зворотній характер, оскільки удосконалення самих норм сприяє підвищенню ефективності адміністративного процесу. Тому визначення особливостей норм адміністративного процесуального права, зокрема їх структури, має важливе не лише теоретичне, а й практичне значення.
Виявити особливості структури норм адміністративного процесу неможливо без аналізу структури норми права загалом. Тут слід вказати також і на таку обставину: вчення про структуру норм адміністративного процесу розробляється здебільшого в рамках загальної теорії права. Ще з двадцятих років минулого століття і до теперішнього часу у теорії процесуального права взагалі і у адміністративно–процесуальному праві зокрема не вироблено єдиного підходу щодо розуміння структури адміністративно–процесуальної норми, кількісного та якісного складу її елементів як з точки зору внутрішньої побудови норм, так і з точки зору її практичного значення.
Структура норми права – це її внутрішня будова, поділ її на складові елементи [27, c. 233]. Отже структура норми адміністративного процесуального права – це її внутрішня будова, логічно обумовлена система взаємодіючих і взаємозалежних елементів. Зазначимо, що процесуальна норма, подібно будь–якій правовій нормі, так само має чітку внутрішню будову, покликана забезпечити тісний взаємозв'язок її окремих частин, чим створює стійкий порядок її застосування [74, c. 261–262].
Ще на початку минулого століття багатьма юристами підтримувалася ідея двочленної побудови правової норми. Виходячи з цього постулату, вони визнавали існування норм, які не забезпечувалися санкціями [75, c. 189]. Однак цей погляд піддавався критиці на тій підставі, що в уявленні про двоелементну будову правової норми не відбито таку специфічну якість права, як забезпечення кожної його норми державним примусом.
Так деякі вчені вважають, що не доречно обмежуватись тричленною схемою структури процесуальної норми (тобто норми права, що має три обов’язкових структурних елементи: гіпотезу, диспозицію та санкцію) і пропонують двочленну структуру державного припису, що полягає в наявності у нормі права лише двох елементів: гіпотези і диспозиції або гіпотези і санкції.
Таку точку зору підтримує С. С. Алєксєєв. Базуючись на тому, що будь яка норма права, в тому числі і адміністративно–процесуального, вміщує у собі інтелектуальний і вольовий момент, автор констатує, що якщо норму права аналізувати у інтелектуальному розрізі, то увесь нормативний матеріал можна подати у вигляді норм з тричленною структурою, тобто таких, які складаються з гіпотези, диспозиції і санкції, але якщо проводити аналіз правових норм в вольовому розрізі, то слід зробити висновок про те, що норми права мають лише два структурних елементи. Такі норми права С.С. Алєксєєв пропонує називати нормами–приписами [30, c. 398].
Вся работа доступна по Ссылке
