Гендерне виховання школярів як педагогічна проблема
Кінець ХХ – початок ХХI століття відзначаються в Україні особливо швидкими глибокими суспільними змінами, які викликали необхідність майже перманентної перебудови системи освіти та її адаптації до нових реалій і вимог.
У багатьох дослідженнях акцентовано увагу на тому, що хлопці та дівчата по-різному ставляться до навчання, поводять себе на уроці, мають різний рівень знань. Їх цікавлять різні етапи уроку, при засвоєнні змісту яких дівчата добре розуміють те, що хлопчики сприймають дуже повільно, або навпаки.
У педагогічній науці складною є тема виховання учнів різної статі. Незважаючи на популярність гендерних досліджень у психології, філософії, соціології та педагогіці, спостерігаємо нечіткість, неузгодженість понять, різне їх тлумачення, що не дає змогу використовувати ці знання на практиці в процесі виховання школярів у загальноосвітніх навчальних закладах.
Зазначимо, що мета виховання завжди має конкретно-історичний характер і повинна відображати ті зміни, які відбулись у соціальному, духовному й матеріальному розвитку суспільства. Відповідно до сучасної концепції виховання загальною метою є формування всебічно й гармонійно розвиненої особистості.
Виховання молодого покоління проходить відповідно до інтересів держави, національних і культурних традицій та будується на наукових розробках філософів, психологів і педагогів.
Для визначення теоретико-методологічних засад гендерного виховання проаналізуємо цю проблему в історичному аспекті.
У період античності вважалося, що чоловіки й жінки не є рівними, незалежно від реального становище жінки в суспільстві, що мотивувалося їхньою „різною природою”.
Основою філософії Платона було те, що він стояв на позиціях спільного навчання та виховання. Учений уважав, що суспільне виховання дітей може бути покладено й на чоловіків, і на жінок. Хоча природа жінки інша, ніж у чоловіка, це не впливає на її здатність виконувати будь-які обов’язки. Жінки, залежно від їхніх здібностей, можуть бути філософами й навіть воїнами. Платон підійшов до ідеї рівноправності статей. Він зауважував, що в ідеальному місті-державі всі люди діють винятково в ім’я загального блага, тому жінки нарівні з чоловіками можуть брати участь у всіх справах держави. Платон наголошував на рівноправності та взаємодоповнюваності чоловіків і жінок у родині (легенда про андрогінів, істот з властивостями чоловіків і жінок) [196, с. 52].
Аристотель дотримувався ідеї роздільного навчання хлопців і дівчат. На його думку, чоловік і жінка мають різну природу, тому повинні мати різні знання й уміння. Кожен з них виконує свої „природні” обов’язки, не втручаючись у справи один одного. Поділ статей зумовлений народженням дітей, тому призначення жінки – відтворювати потомство (первинно) та вести домогосподарство (вторинно). Чоловік повинен панувати, оскільки він дає дитині „форму”, тобто душу, яка краща та божественніша за тіло. Жінка ж дає тільки „матерію”, тобто тіло, вона фактично не бере участі в народженні дитини – „жінка є марний чоловік”. Існування статей – випадковість, що не має законного місця в структурі світу. Жінка – відхилення, вона повинна перебувати в підпорядкуванні, „жіночність варто розглядати як деякий природний недолік”.
Отже, за Аристотелем становище жінки засноване не на соціальній, а на „природній нерівності” і тому в принципі не може бути змінене на користь жінок, на відміну від становища раба, який потенційно може одержати волю [52, с. 184].
Прихильником теорії природного, вільного виховання, згідно із законами фізичного, розумового й морального розвитку дітей, був Ж.-Ж. Руссо. Його педагогічні судження в основному стосувалися виховання хлопчиків. Щодо дівчаток він дотримувався традиційного погляду, уважаючи, що головна функція жінки – бути матір’ю, їй не потрібно давати широку освіту, але треба піклуватися про її фізичний розвиток, естетичне виховання, привчити вести домашнє господарство. Усе виховання жінок має виходити від взаємин з чоловіками.
Вся работа доступна по Ссылке
