Профілактика і вирішення конфліктів, як засіб оптимізації сімейних відносин

     

      Стиль поведінки в конфлікті збігається за значенням зі способом його вирішення. Щодо спілкування між людьми стиль їхня манера вести себе, сукупність характерних прийомів, що відрізняють образ дій, тобтов даному випадку спосіб подолання конфліктної ситуації, рішення проблеми, яка привела до конфлікту. Отже шлях до врегулювання конфліктів лежить через ті ж п'ять способів згаданих вище. При цьому приходиться взяти до уваги ряд істотних обставин, що так чи інакше зводяться до використання мір стимулювання, включаючи переконання і примус.

      По-перше, основна задача у врегулюванні будь-якого конфлікту полягає в тому, щоб по можливості додати йому функціонально-позитивний характер, звести до мінімуму неминучий збиток від негативних наслідків протистояння або гострого протиборства. Такий результат досяжний, якщо учасники конфлікту виявлять чесний і доброзичливий підхід до улагоджування своїх розбіжностей, загальну в цьому зацікавленість, якщо вони прикладуть спільні зусилля до пошуку позитивного рішення на основі консенсусу, тобто стійкої, стабільної згоди всіх сторін,

      Однак багато родин не в змозі самостійно справитися з проблемами і кризами, не здатні змінити себе заради збереження своєї цілісності. З погляду здатності родини вирішити виникаючі перед нею нормативні і ненормативні кризи всі родини можуть бути розділені на три групи:

      - родини, яких система взаємодій достатня гнучка, члени яких вільні в прояви своїх почуттів і бажань, у яких усі виникаючі проблеми обговорюються всіма членами родини, що дає можливість знаходити нові зразки відносин, адекватно змінювати сімейну структуру;

      - родини, у яких основна маса зусиль спрямована на підтримку згоди і єдності перед зовнішнім світом і в яких тому виключені будь-які індивідуальні розбіжності, а згадана єдність досягається як підпорядкування волі і бажань усіх волі і бажанням одного (глави, лідера і т.п.);

      - родини, у яких взаємодії хаотичні і засновані на безперервних суперечках і конфліктах ведучих до кризи, і в яких минулий досвід не служить орієнтиром для поводження в майбутньому.

      Очевидно, що об'єктами соціальної підтримки можуть бути родини, що відносяться до кожного з цих трьох типів. Однак, по-перше, ступінь потреби їх у соціальній підтримці різна, як різні і види допомоги кожному з зазначених типів. Родини першого типу бідують лише в соціальній підтримці скоріше в ситуаціях ненормативного стресу.

      Родини другого типу, у більшому ступені потребують соціальної підтримки, однак через їх «закритість» для зовнішнього світу звертання до неї можливо лише у випадку подій, які стають відомими. Такими можуть бути психічні захворювання, випадки насильства, що відкривається, над членами родини і т.п.

      Родини третього типу мають хаотичну структуру внутрішньої і зовнішньої взаємодії, низькоорганізовані, конфліктні в найменшому ступені мають власний потенціал дозволу кризових ситуацій. Тому вони в дійсному ступені потребують соціальної підтримки [2, С-29].

      У цілому можна затверджувати, що об'єктами соціальної підтримки повинні бути аж ніяк не всі родини, а лише ті які дійсно мають потребу в цьому, котрі або не в змозі самостійно справитися з виникаючими в їхньому житті проблемними ситуаціями, або справляються з ними лише з великою і надмірною напругою, або таким чином, що це негативно позначається як на родині, так і на окремих її членах.

      Вся работа доступна по Ссылке