Нормативно – правове забезпечення розвитку дистанційних форм банківського обслуговування клієнтів в Україні

     

      Запровадження нових інформаційних технологій і комунікацій у комерційній діяльності та повсякденному житті обумовило появу досі невідомих економічних явищ, наприклад, дистанційних форм обслуговування клієнтів та електронної комерції. Термін «електронна комерція» юристи трактують як укладення на міжнародних та внутрішніх ринках в електронному вигляді цілої низки підприємницьких угод, таких як купівля – продаж, постачання, угода про поділ продукції, страхування, банківські угоди, перевезення вантажів або пасажирів будь – яким транспортом, а також інших, пов’язаних із промисловою та діловою співпрацею.

      У зв’язку з цим постають закономірні питання: які правові підходи та методи необхідно використовувати, щоб оперативно й ефективно відреагувати на появу нових форм обслуговування клієнтів? Які правові умови є найсприятливішими для їх розвитку? Передбачається, що однією з таких умов є особлива законодавча регламентація електронної комерції, яка поєднувала б застосування традиційних, базових юридичних норм і правил, таких, як положення Цивільного та Господарського кодексів України, законів України, що регулюють діяльність платіжних систем, застосування електронного документообігу, електронного цифрового підпису та створення нових правових інститутів та процедур. Серед найважливіших юридичних питань, що потребують невідкладного законодавчого вирішення, слід назвати: оподаткування, вимоги до форм укладення контрактів, захист інформації та визначення чіткого порядку використання електронних підписів, захист прав споживачів, захист інтелектуальної власності й низку інших. Слід сказати, що в іноземній юридичній доктрині існує й інша точка зору на це питання. Вона полягає в тому, що у зв’язку з глобальним характером електронної комерції законодавче регулювання нею повинно бути зведено до мінімуму, а стосунки в рамках електронної комерції мають стати міжнародними та прозорими. Глобальний та розгалужений характер економіки в реальному часі робить неможливим її регулювання будь – яким урядом або державним органом. Як наслідок, з’явився часто використовуваний в бізнесі метод саморегулювання, основою якого є договірні відносини. Глобальний бізнес – діалог має бути спрямований на пропозиції певних рішень щодо запровадження саморегулювання та створення так званих уніфікованих правил, або «кодексів поведінки», заснованих на певних директивах про принципи правового регулювання електронної комерції. У європейському праві такими документами є:

      1. Директива 97/7/ЄС Європейського парламенту та Ради від 20 травня 1997 року про захист прав споживачів у дистанційних контрактах;

      2. Директива 1999/93/ЄС Європейського парламенту та Ради від 13 грудня 1999 року про систему електронних підписів, що застосовуються в межах Співтовариства;

      3. Директива 2000/31/ЄС Європейського парламенту та Ради від 8 червня 2000 року про деякі правові аспекти інформаційних послуг, зокрема електронної комерції на внутрішньому ринку («Директива про електронну комерцію»);

      4. Директива 2000/46/ЄС Європейського парламенту та Ради від 18 вересня 2000 року про відкриття і ведення діяльності установ – емітентів електронних грошей, а також здійснення розумного нагляду за цією діяльністю

      Вся работа доступна по Ссылке