Проблеми розвитку програмно-цільового методу в бюджетному процесі
Запровадження програмно-цільового методу в бюджетний процес в Україні виявило низку проблем нормативно-правового, методологічного, організаційного характеру. Це насамперед недостатність, а іноді й відсутність нормативно-правової бази для формування бюджетів усіх рівнів за програмно-цільовим методом. На сьогодні, як зазначалося, застосування ПЦМ у бюджетному процесі регулюється Бюджетним кодексом України, а також Постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 р. № 228 «Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ», наказами Мінфіну від 14.12.2001 р. № 574 «Про затвердження інструкцій про статус відповідальних виконавців бюджетних програм та особливості їх участі в бюджетному процесі», від 27.12.2001 р. № 604 «Про бюджетну класифікацію та її запровадження», від 08.08.2002 р. № 621 «Про запровадження результативних показників, що характеризують виконання бюджетних програм», від 29.12.2002 р. № 1098 «Про паспорти бюджетних програм», Концепцією застосування ПЦМ у бюджетному процесі України, схваленою розпорядженням КМУ від 14.09.2002 р. № 538. [207]
Ці нормативно-правові акти визначають і регламентують лише окремі елементи програмно-цільового методу. У Бюджетному кодексі України немає прямих норм, спрямованих на застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі. Єдиний нормативно-правовий документ, який дає чіткі підстави для застосування ПЦМ, концепція застосування ПЦМ. На місцевому рівні запровадження цього методу взагалі законодавчо не забезпечене. Тому подальший розвиток ПЦМ потребує перегляду низки положень Бюджетного кодексу України. Доцільно було б прийняти Закон України «Про програмно-цільове планування бюджетів», що дасть змогу систематизувати наявну нормативну базу у цій сфері, внесе легітимність, ясність і чіткість у програмно-цільове бюджетування. Отже, треба визначити на законодавчому рівні, що програмно-цільовий метод є основним методом складання, виконання й оцінювання бюджетів усіх рівнів і встановити його основні ознаки для подальшого застосування та вдосконалення на всіх рівнях бюджетної системи. Законодавчі норми мають визначати процедурні засади формування, реалізації й контролю за виконанням бюджетних програм, оцінювання досягнутих результатів і впровадження їх у практичну діяльність, відповідальність суб’єктів програмно-цільового процесу за його порушення.
З огляду на це корисним є досвід США, де кожна федеральна програма оформлюється у вигляді закону (закон-програма), невиконання якого, а також нормативних актів, виданих на його основі, спричиняє застосування адміністративних і судових примусових заходів покарання. Адже федеральна програма – це великомасштабний комплекс заходів, зорієнтованих на чітко визначені кінцеві цілі, який охоплює тривалий період і має міжвідомчий характер. Федеральна програма, як правило, має оцінюватися не менше ніж на 2% суми річного федерального бюджету [101, c.115].
Важливою проблемою впровадження ПЦМ є неузгодженість бюджетних програм з державними цільовими програмами. Важливість цього питання зумовлена тим, що державні цільові програми є підставою для формування бюджетних програм, до яких можуть входити частини кількох державних цільових програм. Бюджетні програми як частини державних цільових програм забезпечують відповідну частку фінансування ДЦП. Взаємозв’язок державних цільових і бюджетних програм, їхні спільні риси і відмінності наведено в табл. 4.3.
Вся работа доступна по Ссылке
