Структурна політика як інструмент стратегічного управління економічним розвитком України
Теоретико-методологічні засади структурних перетворень в національних економіках мають своїми витоками одну з найвідоміших моделей економічного зростання, заснованих на неокласичних і неокейнсианських теорій економічного розвитку – двохсекторну модель структурної трансформації Артура Льюїса. За вихідні положення моделі приймалися значна праценадлишковість у сільському господарстві і потреба у дешевій некваліфікованій робочій силі у промисловості, що забезпечувало можливість значного економічного розвитку за екстенсивним типом у промисловості (шляхом використання додаткової робочої сили) і за інтенсивним типом (за рахунок підвищення граничної інтенсивності праці) – у сільському господарстві [35, 324]. Вихідні умови і обмеження застосування моделі А. Льюїса обумовили й область її застосування – праце надлишкові країни третього світу з дефіцитом капіталу і обмеженістю природних ресурсів. Незважаючи на це, Модель А. Льюїса відіграла величезну роль у формуванні теорії структурних перетворень і форм розвитку як окремого концептуального підходу в теоріях суспільного розвитку. Провідна гіпотеза теорії структурних перетворень полягає в тому, що розвиток є одночасно процес росту, а також супутніх змін у економічній,
індустріальній та інституційній структурах, коли збільшення нагромаджень та інвестицій розглядається як необхідна, але не достатня умова економічного зростання. Зміни мають охоплювати виробництво і споживання, зовнішню торгівлю, розподіл ресурсів, а також соціальне і демографічне середовище.
Теоретичні положення А. Льюїса були підтверджені і розвинуті на основі емпіричного аналізу розвитку країн третього світу у повоєнний період Х. Ченері, який виявив деякі характерні для цих країн риси, зокрема, перенесення економічної активності з аграрного сектору в промисловий, постійне накопичення фізичного і людського капіталу, розширення споживчого попиту від вузького набору споживчих товарів першої необхідності до різноманітних промислових виробів і послуг, зростання міст і міської промисловості, зниження середнього розміру сім’ї і темпів росту населення мірою того, як кількість дітей втрачає економічну значущість, а на перший план виходять якісні характеристики (наприклад, рівень освіти) [35, 78, 200 ].
Х. Ченері довів, що темпи і форми розвитку можуть сильно розрізнятися, залежно від внутрішніх і зовнішніх специфічних факторів, більшість яких не підконтрольні окремій країні. До зовнішніх факторів Х.Ченері відніс зовнішню торгівлю, доступ до іноземних інвестицій, міжнародних ринків і інвестицій. Внутрішні ж фактори нерівномірності розвитку були поділені на дві великі групи: економічні (розмір країни, ресурсний потенціал, чисельність і структура населення) та інституційні (цілі та інструменти державної політики) [35, 200].
Разом з тим, теорія структурних перетворень дозволяє виділити ряд напрямів і форм розвитку, загальних майже для усіх країн, досягнення яких забезпечується завдяки державній політиці, раціональній організації зовнішньої торгівлі, програмам зовнішньої допомоги розвитку. Структуралістська школа в економіці засновується на виборі оптимальної економічної політики, що забезпечить підтримувальне зростання [200].
Наукова думка у цілому погоджується з тим, що динаміка народного господарства не може цілком визначатися глибиною структурних змін, однак логічне виокремлення із загальної маси факторів впливу структурних змін на розвиток народного господарства цілком можливо. І економічна теорія сформувала критерій позитивних змін структури, так званий структурний ефект, який відбиває зв’язок між індексом змін структури (головним чином галузевої) і найважливіших показників динаміки господарства. [35].
Вся работа доступна по Ссылке
