Обгрунтування синергетичного підходу до підвищення структурної стійкості територіальної економіки

     

      Теоретико-методологічними витоками формування нового, синергетичного підходу до підвищення структурної стійкості економіки територіального утворення є узгодження таких принципових положень, як механізм переходу від одного стану структурної стабільності систем, що самоорганізуються, до іншого під впливом динамічних внутрішніх і зовнішніх чинників з одного боку, а з іншого – системно-конгломератної природи територіального утворення.

      Перше положення розкривається у розумінні структури як категорії, що характеризує розподілення і взаємодію у просторі і часі елементів системи, програму їхнього розвитку. При дослідженні процесів розвитку системи як сукупної зміни у взаємозв’язку кількісних, структурних і якісних категорій виникає питання про рушійні сили, що викликають зміни різних видів. Б. Кучин і О. Якушева доводять, що для кількісних і структурних змін це – виникнення протиріччя [122]. У першому випадку зміни зумовлюються протиріччями, які виникають у системи із зовнішнім середовищем, результатом чого стає збільшення або зменшення складових частин системи. Згідно запропонованого раніше визначення поняття системи, до них мають бути віднесені, зокрема, і процеси обміну речовинами (матерією), енергією й інформацією, збільшення або зменшення кількісних параметрів яких до певного рівня може призводити до якісних перетворень системи.

      Структурні зміни викликаються протиріччями, що виникають усередині системи, між її елементами, що змушує систему перебудовувати взаємозв’язки і взаємодію між ними. Зовнішні протиріччя також здійснюють певний вплив на структуру системи, хоча їхня роль, на думку Б. Кучина і О. Якушевої, не така значна [122].

      Структура системи як поняття, як було показано раніше, вказує на властивості організації і стійкості системи. При цьому головна функція структури - збереження системи як цілісності. Тому структуру визначають як інваріант системи, як носій її пам'яті [101]. Г. Хакеном визначалося, що стан стабільності системи в часі може бути розцінений як ламінарна течія процесів в цій системі. При додатку різного роду чинників в такій течії може виникати деяка турбулентність, що значно змінює характеристики системи, іноді призводить до повного руйнування її структури, до хаосу [266].

      Проте, не дивлячись на певне ототожнення турбулентності і хаосу одним з основоположників синергетики Г. Хакеном, вже в роботі [266] проведена думка про те, що особливості турбулентного руху дозволяють розглядати перехід від ламінарної течії до турбулентності як перехід до надзвичайно складного, але більше впорядкованого руху в системі, що самоорганізуються. Іншими словами, турбулентність призводить до формування нових структур усередині структури старої, які при певному векторі і силі зовнішньої дії можуть з часом повністю змінити стару структуру на нову стійку структуру. У такому разі логічно розглядати подібну турбулентність процесі розвитку системи не як деструктивний чинник, загрозливий руйнацією, який підлягає пригніченню, а як зародок нової структури в її еволюції, що більш повно відповідає новим параметрам довкілля. Еволюційність і стадійність розвитку територіальних соціально-економічних систем різного рівня ієрархії відзначається багатьма дослідниками. Б. Кліяненко і Т. Максимова у життєвому циклі таких систем виділяють стадії зародження, формування, розвитку, зрілості, рівноваги, а потім – старіння і трансформації. Кожна стадія має свої якісні параметри, причому від стадії до стадії підвищується ступінь збалансованості внутрішньої побудови, узгодженості функціонування і організації усіх елементів системи. Досягнувши розквіту (стадії зрілості відносно даного рівня розвитку виробничих сил, сучасних досягнень науково-технічного прогресу) територіальні соціально-економічні системи починають поступово трансформуватися, що проявляється у зміні спеціалізації господарства і параметрів динаміки розвитку, що виступає вісником зміни системи регіонального розвитку, переходу на якісно іншу основу територіальної організації господарства [101]. Вказують на стадійність у розвитку і В. Василькова [30], виділяючи фази руху і спокою (уповільненого і прискореного розвитку), етапи послідовного перетворення однорідності і неоднорідності елементів, їх розділення і об’єднання, а також С. Курдюмов і О. Князева, які говорять про процеси народження, ускладнення, видозмін і тенденцій до розпаду структур у різноманітних областях реальності [102] та багато інших дослідників.

      Вся работа доступна по Ссылке