Напрями удосконалення стратегії державного управління структурно-інноваційним розвитком територіальних утворень.
Теоретико-методологічні засади синергетичного підходу до підвищення структурної стійкості економіки територіального утворення, як було показано раніше, вимагають розвитку структурно-функціональної адаптації державного управління і місцевого самоврядування до самоорганізаційних процесів структуроутворення в територіальній економіці. Напрями трансформування ролі держави, передбачені синергетичною концепцією стратегічного управління економічним розвитком територіальних утворень, визначають напрями удосконалення стратегії державного управління структурно-інноваційним розвитком територіальних утворень.
Інертне управління, для якого характерні велика зовнішня регламентація, значна кількість інструкцій на усі випадки життя і управлінських надбудов, засноване на використанні централізованих бюрократичних структур в умовах простого стабільного оточення і практично відсутніх проявах самоорганізації. Із зростанням внутрішньої складності системи і складності і нестабільності зовнішнього середовища посилюються процеси самоорганізації, що змушує рухатися у напрямку перерозподілу повноважень центральної влади, проходячи стадії обережного і збалансованого управління. Прийняття рішень в умовах багатокритеріальності, коли жодна з альтернатив не має очевидної переваги і може бути відторгнута об’єктом управління, а оточуюче середовище одночасно є складним і динамічним, потребує управління з ризиком, яке передбачає широку децентралізацію і взаємне узгодження дій усіх учасників як головний механізм координації. У процесі самоорганізації можуть виникати елементи і організаційні структури, які найбільш повно відповідають ситуації, певному стану суспільного розвитку. Політика держави у певній сфері, конкретні дії, втілені у державному управлінні, через створення відповідних умов ініціюють виникнення нових структур, однак у жодному разі не можуть визначати їх форму і вид, оскільки будь-яке втручання у процеси самоорганізації зменшатиме ефективність таких структур і викликатиме необхідність їх зовнішньої підтримки (фінансової, ресурсної, організаційної тощо). Формування нових груп суспільних звичаїв, стереотипів мислення, притаманних певним великим спільнотам людей, правил і пов’язаних з ними механізмів реалізації і норм поведінки, що структурують і полегшують взаємодію між людьми, представляє собою інституціональну сферу суспільного устрою. Інституціональні функції виконуються як державою, так і місцевим самоврядуванням, громадськими організаціями, економічними суб’єктами, корпоративними структурами, фізичними особами. Виходячи з цього, ефективне виконання інституціональних функцій усіма акторами вимагає формування концептуальних засад і визначення наукових принципів управління соціально-економічними інститутами з позицій забезпечення цілісності територіальних утворень як системно-конгломератних структур. Разом з тим, рівень теоретико-методологічної бази інститутогенезу і перенесення уваги на практичні аспекти формування інституціонального середовища розвитку самоорганізаційних процесів в економіці територіальних утворень не відповідають ані потребам самоорганізаційного структуроутворення і підвищення синергетичних ефектів, ані реалізації державних функцій підтримання організаційного порядку в економіках територіальних утворень.
Вся работа доступна по Ссылке
