Умови і особливості корпоратизації української економіки
Формування корпоративного сектору України є одним з найбільш важли-вих завдань інституційних змін, пов’язаних з трансформаційними процесами, що відбуваються в економічній системі нашої держави з початку 90-х років ХХ ст. Результатом цього стала поява потужного недержавного сектору економіки, який у сучасних умовах створює значну частку ВВП, забезпечує технологічний про-грес, економічне зростання, соціальну захищеність громадян, а також реалізацію наукоємних та ресурсозберігаючих проектів з мінімізацією трансакційних витрат. Особливою відмінністю формування корпоративного сектору в Україні є те, що він був створений на основі процесів корпоратизації та приватизації державних підприємств [27].
Новітній етап процесу корпоратизації в Україні розпочався ще за часів ко-лишнього СРСР створенням першого відкритого акціонерного товариства у Льво-ві 1988 р. Станом на 1991 р. налічувалось 38 таких товариств, 1993 р. – 3342, 1999 р. – 35693, 2003 р. – 35016 акціонерних компаній [90, с. 377]. Використовую-чи орендні моделі господарювання підприємства частково практикували акціону-вання, яке проводилося без внесення капіталу й орієнтувалось лише на введення додаткової системи преміювання.
Лише 90-і роки можна вважати початком перехідного періоду, коли суспі-льство врешті-решт визріло до ідеологічного й правового визнання інституту при-ватної власності та необхідності створення повноцінного ринку як умови його ефективного функціонування. У цьому процесі найбільш концентровано відобра-зилася вкрай складна та суперечлива еволюція поглядів, поштовхом для якої стала криза системи державного капіталізму. Якщо ще два–три року тому верхом ради-калізму видавалося надання господарської самостійності державним підприємст-вам, поява кооперативних чи орендних підприємств, то 1990–1991 рр. центром дискусій стали питання практичного переходу до приватної власності й ринкової економіки [289, c. 156].
Починаючи реформування відносин власності 1992 року, держава голо-вною метою поставила проведення широкомасштабної і швидкоплинної зміни правового статусу державних підприємств, а формування економічного механізму реалізації акціонерної власності було відсунуто на другий план. Однак зміна тіль-ки правового статусу державних підприємств сама по собі не може бути достатнім засобом підвищення ефективності виробництва. В. Рибалкін та Л.Мамичева [263] пояснюють це тим, що, за свою субстанціональною природою правові відносини власності є не реальними (економічними), а вольовими (ідеальними) відносинами, які не утворюють субстанції виробничих відносин і через те перебувають поза сферою виробництва. Внутрішньою властивістю реалізації всякої, у тому числі акціонерної, власності є управління даним процесом – без управління власність не реалізується.
Вся работа доступна по Ссылке
