Концептуальні підходи до забезпечення інвестиційного розвитку територіально-виробничих комплексів у регіональний економіці

     

      В сучасних умовах розвитку ринкових відносин економіка України відзначається дефіцитом фінансових коштів та відсутністю стабільності при ухваленні рішень в сфері управління державним бюджетом. В таких умовах виробничий комплекс, що найбільш гостро відчуває негативні прояви таких явищ опинився в кризовому стані. Проблеми проблеми розвитку реального секору економіки протягом усього періоду незалежності України, їх загострення на регіональному рівні через неврахування регіональних особливостей, вплив наслідків фінансово-економічної кризи спричинили поглиблення деформації структури виробництва та порушення комплексного розвитку територіально-виробничих комплексів. Такі процеси спричинили падіння конкурентоспроможності українських товаровиробників, погіршення економічної ситуації та соціальну деградацію в країні.

      Ключовим фактором у розв’язанні означених проблем на сучасному етапі розвитку регіональних економічних систем має бути відтворення та розвиток територіально-виробничих комплексів. Такий процес в умовах структурних зрушень в країні потребує нових підходів до розуміння, формування, управління та розвитку територіально-виробничих комплексів в регіональній економіці. Тому для розв’язання проблем в територіально-виробничих комплексах регіонів України необхідним є проведення комплексного теоретико-методологічного дослідження щодо обґрунтування нового підходу до розвитку територіально-виробничих комплексів в регіональній економіці.

      Перш за все необхідно уточнити сутність поняття «територіально-виробничий комплекс», чітке розуміння якого сприятиме подальшому дослідженню. В наукових працях наводяться різні тлумачення такого поняття, проте однозначної думки щодо його визначення на сьогодні не має.

      Аналіз наукової літератури [36; 193; 314; 327] дає змогу зазначити, що підвалини теорії територіально-виробничих комплексів заклали такі зарубіжні вчені, як А. Маршал, Ф. Перру, Е Дахмен, Д. Дарвент, Й. Шумпетер, А. Вебер, І. Толенадо, Д Сольє та інші. Найбільш вагомий внесок щодо засад цієї теорії зробив М. Портер, який популяризував цей феномен. Його послідовниками були М. Сторпер, М. Енрайт, а також науковці з різних країн, які продовжують, поглиблюють, розширюють таку концепцію. Дослідження теорії виробничих комплексів в Україні були розпочаті з реалізації процесів районування колишнього СРСР на відповідні територіальні утворення – економічні райони для підвищення ефективності системи управління господарським комплексом країни. Такий підхід забезпечував: по-перше, більш ефективне використання територіальних ресурсів; по-друге, вирішення питань раціонального розміщення продуктивних сил.

     Економічний район являє собою цілісну територіальну частину народного господарства країни зі своєю спеціалізацією та особливою структурою виробництва, міжрайонних та внутрішніх зв’язків [3, с. 59]. Економічний район розглядався як утворення, що характеризується господарською єдністю та цілісністю, із відповідною спеціалізацією та комплексністю. Таку єдність можна розглядати як джерело раціонального використання суспільної праці та матеріально-господарською основою економічного району [4, с. 60]. Економічне районування передбачає формування територіально-виробничих комплексів різного масштабу і структури [9, с. 51]. В науковій літературі територіально-виробничий комплекс представлено як стійке та динамічне поєднання підприємств, що планомірно складається та призводить до зростання продуктивності суспільної праці, покращення життя населення за рахунок використання ресурсів та умов відповідної території. Разом з цим, в теорії зустрічається такий термін як виробничо-територіальні комплекси. На думку цих авторів, термін територіально-виробничі комплекси включає інтегральні виробничі поєднання на певній території. У свою чергу, виробничо-територіальні комплекси являє собою сукупність територіально-виробничих комплексів, міжгалузевих, галузевих територіальних комплексів [39]. Таким чином, в першому випадку акцент робиться на те, що до складу входять виробничі об’єкти, які розташовані в межах його розповсюдження, а в другому – провідною слід вважати територіальну ознаку.

      Вся работа доступна по Ссылке