Наукова концепція інвестиційного розвитку територіально-виробничих комплексів

     

      На сучасному етапі розвиту процесів глобалізації, які безпосередньо впливають на виробничий комплекс країни та її регіонів, зростає необхідність підвищення рівня конкурентоспроможності територіально-виробничих комплексів. Конкурентна боротьба товаровиробників є складовою ринкових відносин, а рівень конкурентоспроможності виступає критерієм адаптації суб’єктів господарювання до умов ринкової економіки. Тому розвиток територіально-виробничих комплексів на нових засадах, адекватних сучасним вимогам функціонування суб’єктів господарювання виступає пріоритетним завданням. Проте розвиток територіально-виробничих комплексів в сучасних економічних умовах відбувається під впливом світових тенденцій. Особливістю такого процесу є поєднання двох провідних тенденцій. По-перше, глобалізація, що призводить до зростаючої взаємодії, взаємозалежності, конвергенції національних економік, ринків та країн та, як наслідок – світ набуває певних ознак масовості та уніфікації. По-друге, на цьому фоні проявляється тенденція до виокремлення та виділення несхожості, реалізації переваг та індивідуальності, спостерігається диверсифікація послуг з регіональних ознак. Цим обумовлюється необхідність вибору оптимальних інтеграційних моделей розвитку реального сектору економіки, що сприятиме ефективній реалізації його мети. В теорії та практиці відомі різні види інтеграційний структур, які зорієнтовані на вирішення різних завдань, зокрема: зниження витрат та ризиків, підвищення якості управління та ефективності використання ресурсів тощо [20].

      В кінці 1990-х років у вітчизняній економічній науці [174] було запропоновано ряд стратегічних завдань відродження виробничої сфери , її базових галузей на основі використанні міжгалузевих промислово-фінансових груп. Щодо позитивних моментів такого напряму, то можна віднести переведення господарських контактів з вертикальної площини у горизонтальну, розширення участі банків в акціонерному капіталі виробничих підприємств, залучення та концентрація фінансових ресурсів, здатність забезпечення високотехнологічних виробництв, поновлення коопераційних та виробничих зв’язків між підприємствами, прискорення структурних зрушень в економіці, зниження інвестиційних ризиків [35, с.45; 44, с.37], тобто можливість отримання додаткової вигоди від консолідації капіталів та розширення сфери впливу [20, 67]. Таким чином, створення великих виробничих структур та концентрація капіталу є основним завданням, яке має бути реалізоване при створенні промислово-фінансових груп. Проте створення промислово-фінансових груп не забезпечило реалізації головних цілей їх розвитку, оскільки концентрація обмежилася перетіканням капіталу та виведенням високорентабельних виробництв зі сфери державного управління. Основними причинами цього, на думку автора, стали: низький науковий, технологічний та виробничий потенціал; низький рівень корпоративної культури; невідповідність методів управління; непослідовна політика та неефективна підтримка держави. Крім того, в регіонах, основу функціонування яких складають традиційні галузі виробництва, що пройшли період глибокої рецесії виробництва відзначаються нестабільним фінансовим становищем, а тому створення подібних груп пов’язано з значними організаційними та фінансовими ризиками. У зв’язку з цим, значна кількість промислових підприємств, що володіють вагомою часткою виробничого потенціалу взагалі не входить до подібних інтегрованих корпоративних структур. Тому, на думку експертів Світового банку, модель економіки, сформовану великими фінансово-промисловими групами в Україні протягом 2000-2003 рр. може бути перешкодою економічному розвитку через поширення несумлінної конкуренції, непрозорість діяльності, відлякування іноземних інвесторів, перешкоджання впровадженню сучасних методів управління тощо [111, с.271-272]. Крім того, прорахунки курсу приватизації, ліквідація великих комплексів призвів до створення слабких суб’єктів господарювання з організаційною недосконалістю. При цьому вітчизняний та зарубіжний досвіт свідчить, що процес становлення нових інтеграційних структур є досить неоднозначними та складним [75, с.272], відбувається дуже повільно і часто має формальний характер [35, с.45]. Разом із тим, на думку науковців, орієнтація на створення великих інтегрованих структур сприяє уникненню загроз перетворення вітчизняних підприємств на периферійні виробничі потужності з обслуговування транснаціональних корпорацій та забезпечить економічний розвиток України. Розвиток інтеграційних процесів супроводжується посиленням технологічних та відтворювальних взаємозв’язків у напрямі випуску кінцевої продукції з високою доданою вартістю, об’єднанням підприємств, що прискорить їх адаптацію до ринкових вимог, покращить ресурсне забезпечення для структурної перебудови та технічного переоснащення виробництва. Все це обумовлює створення ефективних інтеграційних структур таких як територіально-виробничі комплекси, які здатні забезпечувати умови розвитку нової економіки відкритого типу [35, с.15].

      Вся работа доступна по Ссылке