Науково-методичні підходи до ідентифікації структури перестрахувального ринку
Для вітчизняного ринку перестрахування характерна значна кількість учасників, між якими триває суперництво та конкурентна боротьба за збереження або поліпшення ринкової позиції, підвищення рівня конкурентоспроможності та якості перестрахувальних послуг, збільшення спектру конкурентних переваг і домінування на ринку. За таких умов актуалізуються питання визначення взаємозв’язку між поведінкою перестраховиків та структурою ринку перестрахування, який впливає на результативність його функціонування; потребують розробки й удосконалення науково-методичні підходи до ідентифікації структури перестрахувального ринку та її графічної інтерпретації з певним сегментуванням позицій перестраховиків, їх приналежності до тієї чи іншої групи.
Зазначимо, що дослідження проблем взаємовідносин між фірмами на ринку були і залишаються актуальними дотепер, зазнаючи певних змін в умовах економічних трансформацій. Крім того, з розвитком економічної думки еволюціонували методологічні підходи до вивчення поведінки учасників ринку в межах її взаємодії з ринковою структурою і ефективністю.
У цьому контексті заслуговує на увагу запропонована науковцями гарвардської школи Дж. Бейном, Е. Мейсоном парадигма під назвою “структура – поведінка – результат”, що передбачала прямий взаємозв’язок між трьома елементами, відповідно до якого ринкова структура визначає типи поведінки агентів ринку, які породжують певний результат його функціонування [362; 383]. Як стверджує А. І. Ігнатюк, “…поведінка залежить від структури відповідного ринку, що характеризується чисельністю й розподілом продавців і покупців, рівнем диференціації, наявністю або відсутністю бар’єрів входу на нього нових фірм, рівнем вертикальної інтеграції підприємств, ступенем диверсифікації виробництва фірм” [111, c.30].
У другій половині ХХ століття парадигму “структура – поведінка – результат” було удосконалено шляхом розширення і доповнення її складових двома елементами: базовими умовами формування структури ринку; інструментами державної політики [111, c.28-30; 338, c.58-63; 348, c.403-418]. Разом з цим такий методологічний підхід до аналізу ринків зазнавав критики з боку багатьох дослідників ринкових відносин, що було пов’язано, передусім, з неоднозначними поглядами на розуміння ринкової результативності, впливу держави на функціонування ринку, існування монопольної влади фірми. Скажімо, представники чиказької школи (М. Фрідман, Дж. Стіглер) вважали, що монопольна влада фірми суперечить розвитку конкуренції на ринку, тоді як австрійські економісти (Ф. Хайек, О. Моргенштерн) були переконані, що монополія влади на ринку стимулює виробництво, сприяючи інноваційним зрушенням. Водночас, на переконання австрійських науковців, взаємозв’язок елементів у базовій парадигмі є статичним, а отже, не передбачав динамічного процесу, спрямованого на відкриття нових можливостей використання наявних ресурсів.
Прихильником цієї позиції є В. Трохименко, яка зазначає, що саме в цій науковій парадигмі найчіткіше простежується концептуальний підхід до визначення конкуренції, як результату (стану ринку), за якого жоден з господарюючих суб’єктів не в змозі суттєво вплинути на загальні умови економічного обміну, тоді як – інший, сучасний підхід, пов’язаний з тлумаченням конкуренції як динамічного процесу [315, c.27]. Дозволимо собі частково не погодитися з твердженням науковця, дотримуючись теоретичних досліджень Ф. Шерера, базованих на одночасній взаємозалежності усіх елементів парадигми, що і забезпечує її динамічність [348, c.403-418]. Відтак, ефективність ринкового механізму залежить від поведінки його учасників, яка, своєю чергою, визначається структурою ринку, водночас впливаючи на її формування.
Вся работа доступна по Ссылке
