Державна інноваційна політика агропродовольчої сфери та роль держави у формуванні сприйнятливості економіки до інновацій

     

      Розбудова інноваційної моделі розвитку національної економіки України, в розрізі регіонів і галузей народного господарства, є стратегічно важливим завданням, від вирішення якого залежить не тільки стан економіки, але й її економічне зростання.

      В сучасних умовах державне і ринкове регулювання виробництва, які здійснюються переважно економічними методами, є невід’ємною частиною розвитку. Державний і ринковий механізми є за своїм призначенням економічно рівнозначними і соціально необхідними. [36, с.249].

      Думки економістів щодо доцільності і змісту державного регулювання економіки є досить суперечливими [446, с. 53]. Варто відзначити, що ринкова основа інноваційної політики аж ніяк не спростовує логіку державного втручання і підтримки наукового процесу, а інноваційна політика, змістом якої є сприяння ефективному обміну інформацією між суб'єктами господарського життя на різних етапах інноваційних циклів, є обов'язковим елементом системи державного регулювання [225, с.49].

      Відзначаючи важливість державного регулювання економічних процесів, О. Могильний вбачає його головне завдання у зменшенні впливу зовнішніх факторів, подоланні неспроможності функціонування галузі в режимі вільних ринкових відносин [204, с. 21]. Взаємодія державних і ринкових регуляторів визначає стан економічної системи і може привести як до розвитку галузей, регіонів та економіки в цілому, так і прискореного занепаду національного виробництва. А тому, на відміну від державного управління, державне регулювання здійснюється опосередковано, шляхом створення і корегування інвестиційного клімату держави та урівноваження недоліків ринкового механізму економічними методами державного впливу [182, с. 36].

      В цьому аспекті О.М. Скібіцький визначає загальнодержавні напрями інноваційного процесу в Україні [329, с.371]: 1. Вирішальний вплив на макроекономічні показники. 2. Вплив на структуру суспільного виробництва. 3. Вплив на інституційні економічні механізми. 4. Здатність нації до продукування й впровадження нововведень. 5. Соціальна стабільність. 6. Екологічна рівновага. 7. Активізація міжнародного науково-технічного співробітництва. 8. Залежність глобальної конкурентоспроможності національної економіки від рівня розвитку інноваційного процесу. 9. Зв’язок науково-інноваційного потенціалу з національною безпекою країни.

      Одним з головних завдань у сфері інноваційного розвитку економіки України є визначення нових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. Фактично це головний важіль для проведення єдиної державної інноваційної політики. Чинним Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» визначено на середньостроковий період як пріоритетні 41 напрям, переважно спрямовані на розвиток третього та четвертого технологічних укладів [456, с.27]. В той же час у Росії – 8 наукових пріоритетів, у Німеччині – 5, Японії – 6 [255, с. 128]. Така розпорошеність та практично всеосяжний характер середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, що слабко пов’язані між собою, не відповідає головним об’єктивним напрямам розвитку країни, виходячи з її ресурсного та інтелектуального потенціалу і не дає можливості забезпечити реальну концентрацію фінансових та інтелектуальних ресурсів держави з метою розвитку високих технологій, не стимулює впровадження наукових досліджень і розробок для створення конкурентоспроможної наукомісткої продукції.

      Наслідком таких тенденцій є системне технологічне відставання від розвинених країн, зниження конкурентоспроможності аграрного сектору і в цілому вітчизняної економіки. В загальному обсязі реалізованої продукції українського виробництва тільки 6,5 % мають ознаки інноваційності. Для порівняння, в Євросоюзі – 60%, в Японії 67%, в США 78%. Приріст ВВП за рахунок впровадження нових технологій в Україні складає 0,7 %, а у розвинених країнах – 60-90 % [372].

      Функції державного впливу у країнах з розвинутою ринковою економікою спрямовані на реалізацію наступних ключових завдань: 1) створення і підтримка системи юридичних гарантій прав власності та обов'язковості виконання контрактів; 2) підтримка інтенсивної конкуренції, що є основою формування стимулів до інвестицій; 3) подолання негативних зовнішніх ефектів господарської діяльності (зокрема, екологічних проблем), що завдає шкоди непричетним до неї юридичним та фізичним особам і суспільству в цілому; 4) забезпечення виробництва окремих життєво важливих товарів та послуг, яке неспроможний забезпечити ринковий механізм (базові наукові дослідження, транспортна та комунікаційна інфраструктура тощо); 5) регулювання системи охорони здоров'я і забезпечення ефективної роботи ринку медичних послуг; 6) реформування природних монополій з метою їх підключення до ринкових механізмів і розвитку взаємодії держави з ринком.

      Досвід зарубіжних країн наводять переконливі докази того, що ринковий фундаменталізм і породжене ним твердження, що держава не повинна втручатися в економіку, в нинішніх умовах є серйозним гальмом інноваційного розвитку [265, с.57-58]. Проаналізувавши досвід країн, що зуміли подолати свою відсталість і вийти в лідери інноваційного розвитку (Японія, Південна Корея, Ірландія, Фінляндія та ін.), можна переконатися: в кожній з них держава була не просто активним учасником цих процесів, а зазвичай цілеспрямовано організовувала розбудову нової інноваційної економіки.

      Вся работа доступна по Ссылке