Оцінка продовольчої безпеки та інтеграції України до СОТ у контексті інноваційного розвитку промислового овочівництва

     

      Проблема формування продовольчої безпеки держави, незважаючи на напрацювання теорії й практики в усьому контексті вимагає постійного моніторингу та пощуків радикальних шляхів її розв’язання.

      Диспропорції у виробництві сільськогосподарської продукції, низька її рентабельність, концентрація виробництва в господарствах населення, відсутність повноцінної та доступної ринкової інфраструктури агропромисловості, критично низький рівень технічного забезпечення сільського господарства, невідповідність рівнів виробництва та споживання продуктів харчування в окремих регіонах, зростання обсягів імпорту сільськогосподарської та харчової продукції, а також такі глобальні проблеми, як зростання чисельності населення світу та несприятливі кліматичні зміни, вказують на необхідність підтримки розвитку сільського господарства, здійснення його структурної оптимізації, підвищення ефективності та збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції.

      На даний час Україні вдається балансувати на межі забезпечення населення продуктами харчування, незважаючи на неефективне сільськогосподарське виробництво та відсутність фактичної державної його підтримки, але такий стан не буде тривати постійно, а тому потрібними є рішучі дії з боку державних органів влади. Необхідною є комплексна оцінка стану сільського господарства України, визначення пріоритетних напрямів розвитку, визначення ключових секторів агропродовольчої сфери для конкретних регіонів України, знаходження джерел інвестування, забезпечення інформаційної підтримки та розвитку служб дорадництва у сфері агропромислового виробництва, стимулювання сільського населення до розвитку ефективніших форм господарювання. Продовольча безпека країни – це спроможність її агропродовольчої сфери забезпечувати потреби свого населення у продуктах харчування відповідно науковообгрунтованих норм за рахунок внутрішніх продовольчих ресурсів.

      Постійне зростання дефіциту продуктів харчування в глобальному вимірі ставить перед кожною країною виклик щодо забезпечення власної продовольчої безпеки, особливо враховуючи те, що період 1990-2009 рр. населення в Україні зменшилося на 5,3 млн. чол., або на 10,2% [12], тоді як обсяг виробництва сільського господарства знизився удвічі. Спостерігався парадокс, коли від населення держави в складний період перехідної економіки вимагалася максимально можлива реалізація трудового й творчого потенціалу кожного члена суспільства, який позбавлений повноцінного збалансованого харчування. Водночас для країн, що володіють необхідним потенціалом для виробництва сільськогосподарської продукції в значних масштабах, такі світові тенденції є можливістю розвинути власне виробництво, забезпечити внутрішній ринок, активізувати експортну діяльність, створити нові робочі місця, підвищити добробут населення. Більше того, країни з таким потенціалом повинні відчувати на собі підвищену соціальну відповідальність за його ефективне використання з метою підтримки подальшого власного сталого розвитку, а також забезпечення потреб інших країн у продуктах харчування.

      Україна володіє саме таким потенціалом, який міг би дозволити їй суттєво підвищити свою позицію як виробника сільськогосподарської продукції, зокрема овочевої, та продуктів харчування, залучити інвестиції для підвищення конкурентоспроможності продукції, розвинути необхідну агропромислову інфраструктуру, забезпечити стандартизацію харчової продукції у відповідності до міжнародних норм та стати одним з основних постачальників продуктів харчування у світі. Однак, наявний сільськогосподарський потенціал України все ще використовується в незначній мірі, про що свідчать низькі обсяги виробництва агропромислової продукції, низька врожайність сільськогосподарських культур, і це все при суттєвій частці сільськогосподарських угідь та великій кількості зайнятого в сільському господарстві населення. Незадовільними є також показники рентабельності агропромислового овочевого виробництва, що мають низькі додатні значення в секторі рослинництва, а у сфері тваринництва є навіть від’ємними.

      Світовий досвід свідчить, що країна зберігає свою незалежність, якщо частка імпорту до внутрішнього споживання коливається в межах 20-25%. Водночас існує також об’єктивне обмеження, пов’язане з тим, що незалежність може бути досягнута тільки по тим видам продовольства, для виробництва яких існують достатні біокліматичні можливості [19].

      Так, в Україні можливим є досягнення продовольчої незалежності по м’ясо- і молокопродуктам, зерновим, картоплі, цукровим бурякам тощо, водночас окремі позиції плодоовочевої продукції завжди будуть імпортуватися. Водночас, навіть при таких умовах ситуація для розвитку України є надзвичайно сприятливою внаслідок потенційної можливості забезпечення власного населення більшістю життєво важливих видів продукції харчування.

      Вся работа доступна по Ссылке