Реформування відносин власності у сфері лісокористування

     

      Відносини власності, які передбачають відповідну специфікацію форм і прав володіння, користування та розпоряджання природними ресурсами, є основним базисним інститутом у системі розширеного відтворення природно-ресурсного потенціалу. Вони визначають місце природної складової в системі національного багатства, базу і види рентного оподаткування та об’єкти інвестування. Незважаючи на те, що за останні двадцять років у національній економіці пройшло декілька етапів масштабних перетворень відносин власності, у сфері природокористування так і не створено критично необхідного інституціонального підґрунтя для справедливого перерозподілу різноманітних природних благ, які є ресурсною основою розвитку господарського комплексу та забезпечують сприятливі передумови для життєдіяльності населення.

      Значною мірою нерозвиненість інститутів власності у сфері природокористування пов’язана з тим, що використання окремих природних ресурсів прив’язано до перерозподілу основного територіального ресурсу, яким є земельні ресурси. Наявність численних обмежень (в першу чергу мораторію на вільний оборот сільськогосподарських угідь) створює багато інституціональних бар’єрів для передачі прав власності та прав користування на окремі види природних ресурсів, що дозволило б ефективніше використовувати природні ресурси як з погляду власника, так і тимчасового користувача. Відносини власності на природні ресурси між людьми в процесі природокористування визначають їх становлення до здійснення заходів щодо раціоналізації використання, охорони, відтворення і відновлення природних ресурсів. Розвиток ринкових відносин в економіці, їх специфіка відносин власності на природні об’єкти, специфіка виникнення позитивних і негативних ефектів в процесі використання природних ресурсів вимагає визначення причинно-наслідкових зв’язків в системі економічних відносин на природні об’єкти і накопичення природного капіталу.

      Численні системні перекоси щодо передачі прав власності на об’єкти природно-ресурсного потенціалу сприяли активізації наукових досліджень щодо трансформації відносин власності на лісові ресурси. Пропонуються регуляторні важелі щодо обмеження впливу на розвиток лісового сектора компаній-нерезидентів. Більшість вчених відстоюють думку, що форма власності не є основною детермінантою забезпечення безперервного та невиснажливого лісокористування і переконують в доцільності формування мобільних форм лісогосподарювання, які дозволять підвищити рівень капіталізації господарського освоєння лісосировинного потенціалу.

      Стаття сьома Лісового кодексу України передбачає, що ліси, які знаходяться в межах території України є об’єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування в межах, визначених конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб’єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи [11].

      На сьогодні найбільш резонансним питанням реформування відносин власності на ліси є можливість інституціоналізації приватної форми власності, та передання окремих земель лісового фонду у комунальну власність. Враховуючи те, що домінуючою є державна форма власності, то радикальні зрушення у структурі власності можуть мати непередбачувані наслідки, тому переважна більшість практиків і вчених-лісівників виступають проти форсування процесів приватизації лісових благ.

      Вся работа доступна по Ссылке