Місце юридичних санкцій у системі фінансово-правової відповідальності
Серед юристів-фінансистів, які займаються дослідженням питань фінансово-правової відповідальності та особливостей застосування фінансових санкцій, варто назвати Є.А. Алісова, Л.К. Воронову, І.Б. Заверуху, А.Й. Іванського, Є.В. Карманова, С.Т. Кадькаленка, М.П. Кучерявенка, Т.А. Латковську, А.О. Монаєнка, О.А. Музику, А.А. Нечай, О.П. Орлюк, Н.Ю. Пришву, Р.А. Усенка, О.В. Щербанюк та ін.
Фінансове право як галузь публічного права, насамперед, захищає спільні інтереси держави і громадян, адже держава не може функціонувати без фінансового забезпечення, а в безперебійному, ефективному функціонуванні органів державної влади, що ділиться на законодавчу, виконавчу й судову гілки, зацікавлений кожний громадянин. Фінансове право своїм впливом на відносини в галузі фінансової діяльності захищає і матеріальні інтереси самої держави, й інтереси приватні, оскільки, наприклад, органи податкової служби не можуть стягувати обов'язкові платежі з приватних підприємницьких структур без приписів у фінансово-правових нормах. Метод владних приписів застосовується в усіх галузях публічного права, але в них приписи стосуються сторони відносин, яка є підвладною.
Виконуючи владні приписи, підпорядковані суб'єкти фінансових правовідносин вписуються в систему державних вимог про необхідність ефективного здійснення функцій із формування, розподілу й використання публічних грошових коштів. Відмова від виконання фінансово-правового обов'язку, покладеного на суб'єкта (сплата податку, повернення кредиту, перерахування страхового внеску, цільове використання бюджетних коштів тощо), спричиняє за собою негативні наслідки у вигляді заходів державного примусу.
Суб'єкти фінансового права вступають у фінансові правовідносини не з власної волі, не за своєю ініціативою, а лише виконують приписи відповідних нормативно-правових актів. Так, за наявності юридичних фактів, що є основою виникнення фінансових правовідносин, суб'єкт фінансового права зобов'язаний вступити в ці правовідносини. Він не має свободи вибору, а суворо виконує приписи закону. Остання (не менш істотна) межа методу фінансових права полягає в тому, що правовому становищу суб'єктів не властива юридична рівність, оскільки тут наявні елементи влади й підпорядкування, команди та виконання. Аналіз чинного законодавства дає змогу зробити висновок про те, що у фінансовому праві застосовується не лише імперативний, а й диспозитивний метод. Сучасне бюджетне законодавство доповнилося можливістю використання погоджувальних процедур, обговорення рішень, що приймаються, договірних методів регулювання міжбюджетних відносин, виникнення бюджетних відносин на добровільних основах. Проте необхідно погодитися з М.В. Карасьовою, диспозитивний метод, що використовується у фінансовому праві, не дорівнює диспозитивному методу, що використовується в приватноправовому регулюванні. Він є симбіозом імперативно-диспозитивних начал [58, c. 45]. У цьому сенсі диспозитивний метод у фінансовому праві можна розглядати як лояльний імперативний метод. Він дістав назву методу узгодження й може виявлятися при укладанні державою фінансоо-правових договорів із платниками податків при наданні податкового кредиту, при вирішенні бюджетно-правових питань у рамках узгоджувальних процедур, які передбачені Бюджетним кодексом України. Отже, примусовим заходам у фінансовому праві властиві ті самі риси, що й методу фінансового права, вони пронизані принципами фінансового права і відбивають його функціональне значення.
Вся работа доступна по Ссылке
