Ґенеза інституту договору в правовій доктрині

     

      Інститут договору, безспірно набувши з моменту свого створення значення одного з основних системоутворюючих понять приватного (цивільного) права, має досить складний і тернистий шлях своєї еволюції, становлення та розвитку, формулювання, а згодом – кристалізації основних понять та характеристик. При цьому, незважаючи на наявність у літературі низки основних положень, що складають основне ядро його правової доктрини, на вітчизняних теренах остання набула свого більш-менш завершеного вигляду лише на початку XX ст. При цьому велика кількість питань, попри зовнішню сталість та непорушність, залишаються проблемними та актуальними для вирішення саме сучасною наукою. Тому можемо стверджувати, що ґенеза означеного інституту не є завершеною: особливості сучасних суспільних відносин та їх правового регулювання дають можливість стверджувати про початок нового етапу побудови теорії договору. З моменту появи людства та зародження суспільних відносин договір вже відіграє певну роль, однак на перших етапах виступає швидше певною етично-релігійною, ніж правовою категорією. Потрібно було не одне століття для того, щоб сама ідея договору як основи регулювання індивідуальних суспільних відносин набула свого зародження та визнання. Незважаючи на наявність певних соціально-економічних передумов, договір як приватноправовий інститут не утвердився ні у шумерській, ні у давньогрецькій цивілізаціях. Принаймні на сьогодні немає нормативних документів, які б могли підтвердити протилежне. Не випадково спостерігається і відсутність численних правових досліджень у цій сфері.

      Сказане, проте, аж ніяк не свідчить, що у римському договірному праві, про яке мова піде нижче, поняття контракту, пакту, зобов’язання та ін. виникли на порожньому місці. Навпаки, уся римська правова культура являє собою глибокий, органічний синтез елементів правових культур різних народів, що населяли територію Середземномор’я. Особливо численними римські запозичення у договірній сфері були у греків. Спорідненість грецької та римської культур виявляється, зокрема, у спільності найдавніших ритуалів та інститутів сакрального права, до яких, безперечно, належить і древній контракт. Основне джерело римського цивільного права – закони XII таблиць створювалося великою мірою шляхом запозичення текстів із законів Солона, Лікурга, Драконта, інших грецьких законодавців [134, c. 489].

      Однак вперше договір як інститут приватного права, що закріплює правове значення за волевиявленням сторін, з’являється у Давньому Римі. Відзначимо проте, що і римська правова традиція не сформулювала остаточне, чітке розуміння договору, а вчення юристів та інші джерела права з цього питання не завжди є послідовними та не позбавлені певної суперечності.

      Насамперед звернемо увагу на відсутність у класичному римському праві єдиного поняття для позначення договору. Відоме римському праву поняття «contractus» не має значення універсального, оскільки під контрактами у Римі розуміли тільки ті зобов’язання, правовим підґрунтям яких була класифікація Гая (192 р. н.е.) (вербальні, літеральні, реальні, консенсуальні)[ Класифікація Гая засновується на так званій causa obligandi, або на моменті виникнення зобов’язання. В залежності від останнього виділяються чотири групи контрактів, які виникають у зв’язку з передачею речі (res), – реальні; вимовлянням певних слів у суворій послідовності (verba) – вербальні; написанням (litterae) – літеральні; та шляхом досягнення згоди (consensus) – консенсуальні. Послідовність контрактів наведена за автором (70, с. 467)], і які, відповідно, вважалися класичними і користувалися правовим захистом (правом на позов). Водночас поряд з контрактами джерелами виникнення зобов’язань виступали також пакти (pacta, pactio), які не вміщувалися в рамки жодного з видів контактів, сформульованих Гаєм, розглядалися як неформальні угоди і не користувалися позовним захистом, та безіменні контракти (contractus innominati), які підлягали позовному захисту.

      До числа пактів були віднесені, зокрема, угоди щодо змін та доповнень до вже укладених контрактів (pacta adiecta), угоди про вcтановлення обіцянки особи сплатити свій борг або борг третьої особи (constitutum debiti), угоди з банкіром про зобов’язання останнього виплатити борг клієнта третій особі (receptum argentarii). Безіменні контракти виникли у римському праві також після Гая та одержали захист внаслідок потреб цивільного обороту, адже вони не входили до наведеного чотиричленного замкненого переліку, в той час як життя потребувало юридичного визнання нових видів договірних відносин. Безіменним контрактам зобов’язані своїм «юридичним життям» міна (permutatio), що передбачала перехід права власності на річ до кожного з контрагентів, та оціночний договір (contractus aestimatorius), за яким певна річ передавалася однією стороною другій з визначеною оцінкою з метою подальшого продажу з тим, щоб друга сторона або надала першій оціночну суму, або (за неможливості продажу), повернула саму річ [185, c. 405-421].

      Як бачимо, і пакти, і безіменні контракти за своє природою є нічим іншим, як договорами, що, однак, не дозволило римському праву з причин консерватизму та надмірної поваги до «постанов пращурів», включити їх до поняття «contractus»і [ З позицій вичерпності видів контрактів слід виходити і при розгляді поділу Гаєм усіх джерел виникнення зобов’язань на контракти і делікти [166, с. 97].

      Цікаво, що і сам термін «contractus», що походить від «con trahere» (стягувати) протягом довгого періоду позначав не тільки договори, але і й інші види зобов’язань, включаючи навіть деліктні. Лише поступово його значення було звужене та обмежене договорами, тобто угодами, які укладалися за волевиявленням сторін визнавалися правом та користувалися позовним захистом [185, с. 261-262].

      На перший погляд, узагальнюючим щодо усіх договорів поняттям може виступати термін (угода), яке часто зустрічається у перекладах основних джерел римського приватного права: Законів XII таблиць, Інституцій Гая та Дігестів Юстиніана. Наприклад, «якщо сторони спору не досягають згоди (рос. – соглашения), нехай вони до полудня зійдуться для розгляду спору на форумі або коміціумі» (п. 7 табл. I Законів XII таблиць) [166, с. 95.]; «зобов’язання виникають шляхом простої угоди між сторонами при купівлі-продажу, наймі, товаристві, довіреності» (п. 135 кн. 3 Інституцій Гая) [166, с. 104];

     «товариство триває до тих пір, поки існує взаємна угода членів» (п. 151 кн. 3 Інституцій Гая) [166, с. 106]; «договір є угодою двох або кількох про одне і те ж і їх згодою» (D.XIV.1.2) [166, с. 195.]; «слово «угода» (conventio) має загальний смисл і стосується усього, про що домовляються ті, хто веде справи один з одним, з метою укладення угоди (рос. – сделки) або мирової угоди…» (D.XIV.1.3) [166, с. 195 ].

      Вся работа доступна по Ссылке