Поняття і ознаки цивільно-правового договору

     

      Цивільно-правовий договір, поза сумнівом, є одним з провідних інститутів цивільного права. Договір у цивільному праві націлений, насамперед, на упорядкування цивільного обороту, забезпечення переміщення матеріальних благ між його суб’єктами, досягнення інших цілей немайнового, організаційного характеру тощо. В сучасних умовах договір виконує також важливе завдання утвердження особистої свободи учасників цивільних відносин, оскільки саме цивільне право, як право приватне, має забезпечувати індивідуальні відносини, сприяти їх виникненню та здійсненню, охороні та захисту. В цьому аспекті договір грає роль розширення меж регулювання суспільних відносин, яке встановлене державно-правовими нормами, адже дає можливість суб’єктам обрати ті чи інші варіанти поведінки, які прямо не передбачені у запропонованій моделі державного регулювання (безперечно, за відсутності суперечності актам цивільного законодавства). Цивільний договір прямо чи опосередковано є пов’язаним з величезним масивом цивільних відносин та інститутів. Як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків (ч. 2 ст. 11 ЦК України) договір є юридичним фактом, одним з найпоширеніших, якщо не найпоширенішим, у цивільному праві. Договір є головним джерелом виникнення цивільних зобов’язань (ч. 2 ст. 509, ст. ст. 626-637 ЦК України) як правовідносин, в яких одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України). Належне виконання цивільних договорів призводить до виникнення у одних суб’єктів прав власності, інших речових прав, виключних прав на об’єкти інтелектуальної власності і. відповідно, до втрати цих прав у інших суб’єктів. Детальна законодавча урегульованість та тісний зв’язок цивільного договору з договорами, що містяться у сімейному, господарському, земельному, житловому законодавстві, дозволяє застосовувати цивільно-договірні механізми також і до правовідносин іншої галузевої належності (ст. 9 ЦК України).

      Наука цивільного права, починаючи з XIX ст., ґрунтується на визначенні договору, сформульованому німецьким правознавцем Ф.К. Савін’ї [Детальніше див. підрозділ 1.1 цієї роботи], за яким договір є «угодою кількох осіб, що визначає їхні юридичні відносини у формі вираження спільної волі». Саме це визначення, засноване на двох ознаках договору – консенсусі, тобто вольовій угоді сторін та спрямованості на досягнення правового (цивільно-правового) результату, стало базовим для подальшого формулювання поняття цивільного договору. У російській дореволюційній цивілістиці визначення договору небагато відрізнялися від наведеного. Так, Г.Ф. Шершеневич вважав, що «договором називається угода двох або більше осіб, спрямована до встановлення, зміни або припинення юридичних відносин» [228, с. 304]. На думку Д.І. Мейєра, договір являє собою «угоду волі двох або кількох осіб, яка породжує право на чужу дію, що має майновий інтерес» [152, с. 156]. Деякі визначення взагалі від нього не відрізнялись, як зробив, наприклад, В.І. Синайський, процитувавши у своєму підручнику визначення Савін’ї [191, с. 12]. Щоправда, у тексті роботи В.І. Синайський зробив до цитати ряд уточнень [191, с. 13]. Аналогічний погляд розвивали і зарубіжні автори. Видатний французький цивіліст Є. Годеме писав, що «згода є угодою двох або кількох осіб, спрямована на юридичну мету. Коли ця юридична мета полягає у встановленні зобов’язання, угода отримує найменування договору (контракту)» [82, с. 30].

      Радянська цивілістика також переважно стояла на позиції про те, що конститутивною ознакою договору є заснованість його на угоді сторін, причому ця угода спрямована на виникнення певних цивільно-правових (юридичних) наслідків. Так, І.Б. Новицький та Л.А. Лунц вказували на те, що «договір можна визначити як угоду двох або кількох (громадян або юридичних) осіб про встановлення, зміну або припинення яких-небудь прав та обов’язків» [158, с. 95].

      Р.Й. Халфіна зазначала, що договір – здійснена у встановленій законом формі угода двох або кількох осіб (організацій або громадян), яка встановлює і регулює, у відповідності з існуючим правопорядком, їх взаємні цивільні права та обов’язки, направлена на здійснення планів соціалістичних організацій і на безпосереднє задоволення матеріальних і культурних потреб та інтересів громадян [207, с. 120]. У монографії Ф.І. Гавзе, надрукованої на початку 1970-х років, цивільно-правовий договір соціалістичного суспільства як правова форма економічного обігу соціалістичного суспільства в умовах товарного виробництва розуміється як «спрямований планово-регулятивними заходами держави спільний вольовий акт сторін про встановлення між ними, зміну або припинення цивільно-правового зобов’язання з метою найкращого задоволення потреб суспільства та окремих його членів» [78, с. 6-7]. Звернемо увагу на те, що у двох останніх визначеннях договору, що належать перу радянських цивілістів, при збереженні сутності договору як угоди сторін (спільного вольового акту) істотно змінюється розуміння цілі договору. Якщо у загальному розумінні, навіть у радянський період, було прийнято підкреслювати спрямованість договору на виникнення, зміну та припинення цивільних відносин (цивільних прав та обов’язків), на досягнення правового результату і т.п., то у вказаних визначеннях дана ціль підміняється таким публічно-правовим інститутом, як «виконання плану соціалістичних організацій», або «потребами членів суспільства». Тим самим окремі радянські автори намагалися відійти від «буржуазної» теорії договору, кауза якого, як вже підкреслювалося, є нічим іншим, як метою досягнення сторонами правового ефекту від договору шляхом створення для себе, а іноді – і для третіх осіб, цивільних прав та обов’язків.

      Вся работа доступна по Ссылке