Договір як юридичний факт (підстава виникнення, зміни, припинення цивільних правовідносин)
У загальній теорії права, а також у теорії цивілістики юридичні підстави виникнення, зміни, припинення правовідносин прийнято розглядати як сукупність трьох елементів: правової норми, правоздатності та дієздатності (правосуб’єктності) учасників та юридичних фактів [138, с. 58; 206, с. 11]. При цьому наявності лише правової норми та правосуб’єктності учасників недостатньо для виникнення цивільних правовідносин. Останні виникають лише тоді, коли до цих передумов приєднається юридичний факт, або юридичний склад, як сукупність таких фактів. При цьому незважаючи на посилання у ч. 3 ст. 11 ЦК України про те, що «цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства», насправді знайти приклади, які б ілюстрували зазначена правило, уявляється неможливим. Ті ж ситуації, які наводяться при коментуванні цієї норми (розпорядження суб’єктів місцевого самоврядування про реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, рішення про оформлення права оренди земельної ділянки, про реєстрацію іноземної інвестиції, юридичні факти-події, які прямо закріплюються у цивільному законодавстві, - військові дії, повені, землетруси тощо) [157, с. 28], наш погляд, зовсім не свідчать про те, що у наведених випадках цивільні правовідносини можуть виникати безпосередньо із законів та підзаконних актів, без обов’язкового приєднання до них інших підстав. Рішення та розпорядження органів влади та самоврядування можуть породити правовідношення лише за умови звернення компетентного суб’єкта, тобто такого, який володіє у достатньому об’ємі правосуб’єктністю, до компетентного державного органу або органу місцевого самоврядування, із відповідною ініціативою, поданням ним потрібних документів і т.ін., які і виступатимуть юридичними фактами. Стосовно військових дій, повеней, землетрусів і т.д., не варто, мабуть і доводити, що ці події є класичними юридичними фактами, з якими закон пов’язує правові наслідки.
Без наявності усіх трьох складових не може відбуватися і динаміка договірних правовідносин. Цей висновок має бути стабільним та непохитним, незважаючи на наявність у законодавстві формулювань, які можуть наштовхнути на думку про те, що рух правовідносин відбувається лише на підставі правової норми, без залучення юридичних фактів та правосуб’єктності учасників. Так, у ч. 1 ст. 574 ЦК України говориться про те, що застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Однак це не означає, що заставне правовідношення може мати джерелом свого виникнення лише правову норму. Серед зовнішніх прикладів існування заставних відносин на підставі закону наведемо норми ч. 1 ст. 735 ЦК України про те, що у разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно та ч. 1, 2 ст. 1019 ЦК України, за якими для забезпечення своїх вимог за договором комісії комісіонер має право притримати річ, яка має бути передана комітентові, а у разі оголошення комітента банкрутом комісіонер набуває статус заставодержателя щодо притриманої речі. У наведених випадках правові норми виступають звичайним загальнобов’язковим правилом поведінки, застосування якого розраховане на невизначену наперед кількість правових ситуацій. При цьому дія цих норм відбувається не автоматично, а лише у разі наділення учасників заставних правовідносин необхідним обсягом правосуб’єктності, а також настання необхідних юридичних фактів. Тому застава виникає не на підставі норми закону автоматично, а ґрунтується на договірних відносинах між сторонами. Відповідно, у зазначених випадках саме договір, а не закон, є тим юридичним фактом, з яким пов’язується виникнення заставних відносин.
Таким чином, у договірних правовідносинах юридичні факти є обов’язковими і мають надважливе значення, адже виконують як ідентифікаційну, так і розмежувальну роль. З однієї сторони вони покликані точно позначати суспільне договірне відношення і забезпечувати його фіксацію у правовому регулюванні, а з іншої - окреслювати рамки конкретного договірного правовідношення, відмежовувати його від подібних, але юридично нетотожних ситуацій [224, с. 14-15].
У літературі сформульовано низку визначень юридичних фактів, які не багато в чому відрізняються одне від одного. Так, О.С. Іоффе під юридичними фактами розуміє «обставини, з настанням яких закон пов’язує встановлення, зміну або припинення правовідносин» [106, с. 189]; С.Ф. Кечек’ян – «факти або події, з наявністю яких норми права пов’язують настання певних юридичних наслідків, тобто виникнення, зміну та припинення правовідносин, прав та обов’язків тих чи інших осіб» [124, с. 161]; Ю.К. Толстой – «обставини, з наявністю або відсутністю яких норма права пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідношення» [206, с. 13]; Н.Г. Александров – «життєві обставини, з якими норми права пов’язують настання юридичних наслідків» [49, с. 242, 243]; Р.Й. Халфіна – « обставини, з якими норма права пов’язує рух правовідносин» [208, с. 285]. О.О. Красавчиков, який приділив цьому питанню спеціальне дослідження, вважав, що юридичний факт є «фактом реальної дійсності, з яким норма права пов’язує юридичні наслідки» [138, с. 28]. Існують і більш деталізовані визначення, які водночас не містять у собі якихось додаткових істотних ознак юридичних фактів. Зокрема, З.М. Черніловський кваліфікує як юридичні факти «життєві обставини, з якими ті чи інші норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правових відносин, тобто будь-яких суспільних відносин, які урегульовані правом, і, відповідно, забезпечені захистом державної влади» [223, с. 133].
Сучасна цивілістика в цілому не відрізняється наявністю особливих поглядів на юридичні факти. Звернемо увагу лише на те, що у визначеннях юридичних фактів, які зазначені у працях цивілістів новітнього періоду, як правило, підкреслюється значення юридичного факту саме для цивільних правовідносин. Так, у підручнику з цивільного права за ред. О.П. Сергєєва та Ю.К. Толстого юридичними фактами вважаються «обставини, з якими нормативні акти пов’язують які-небудь юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин» [86, с. 91].
На підставі аналізу сутності юридичних фактів вчені пропонують їх характерні ознаки, найповніший перелік яких, на нашу думку, наведений В.Б. Ісаковим: 1) конкретність, адже юридичні факти є певним чином виражені об’єктивно; 2) виражаються у наявності або відсутності певних явищ матеріального світу; 3) несуть у собі інформацію про стан суспільних відносин, які входять до предмета правового регулювання; 4) нормативність, тобто закріпленість у правових нормах; 5) зафіксовані у встановленій законодавством формі; 6) викликають передбачені законом правові наслідки [112, с. 12-13]. Сучасні науковці іноді доповнюють цей перелік додатковими ознаками: індивідуальністю, здатністю до стимулювання суб’єктів та ін. [133, с. 169-170].
