Договір як елемент підсистеми соціального саморегулювання
Правове регулювання суспільних відносин завжди перебувало і перебуває в центрі наукових інтересів представників різних галузей права. Це пов’язано із тим, що саме регулювання є основною функцією права, а суспільні відносини після їх правового врегулювання стають правовідносинами. «Категорія правового регулювання є однією із основоположних категорій правової дійсності, оскільки через регулювання проявляється власно сутність та соціальне призначення права»[171, с. 10]. Дійсно основною функцією права є регулювання суспільних відносин, які через це стають правовідносинами. Для описання та аналізу процесу правового регулювання в правовій доктрині застосовується поняття «Механізм правового регулювання». У дослідженнях як теоретиків права, так і цивілістів можна зустріти різні визначення механізму правового регулювання. Але для цілей даного дисертаційного дослідження ми будемо застосовувати класичне визначення механізму правового регулювання, запропоноване С.С. Алексєєвим. Відповідно під механізмом правового регулювання автор розумів взяту у єдності всю сукупність юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини [50,– с. 30].
Процес правового регулювання, на думку С.С. Алексєєва, складається із трьох стадій: регламентування суспільних відносин; дія юридичних норм, в результаті яких виникають або змінюються правовідносини; реалізація суб’єктивних прав та обов’язків. Відповідно трьом стадіям процесу правового регулювання відповідають три основні елемента його механізму: юридичні норми; правовідносини; акти реалізації суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Крім того, в якості неосновних елементів до механізму правового регулювання включаються нормативні юридичні акти та правосвідомість та правова культура. Крім того, механізм правового регулювання може ускладнюватися за рахунок додаткових елементів, таких як індивідуальні веління, спрямовані на казуальне регламентування суспільних відносин (акти органів місцевого самоврядування, планові завдання), а також акти державних або громадських органів, що спрямовані на владну примусову реалізацію юридичних обов’язків (акти суду, арбітражу, судових виконавців тощо) [50,с. 34 - 38].
Виходячи із вищевказаного розуміння механізму правового регулювання, неможливо дати чітку відповідь на питання – де ж в механізмі правового регулювання є місце договору як регулятора відносин між його сторонами. Чи можна прирівняти положення договору до юридичних норм, чи навпаки договір не можна відносити до джерел права? Це питання дотепер залишається доволі дискусійним.
Так, зокрема Р. Саватьє виходив саме із пріоритету закону перед волею сторін [189, с.17]. На думку Р.Кніпера, договір також сам по собі не є тим джерелом, яке створює обов’язкове для сторін право. «Договір є скоріше частиною державного правопорядку, який … може встановлювати та виконувати санкції, якщо якась із сторін буде вести себе протизаконно або порушить умови договору» [125, с. 13-19].
Протилежну позицію у даному питанні займають Б.В. Пугінський, Ю.О. Тихомиров, С.О. Погрiбний, К.І. Забоєв, З.В. Ромовська не тільки визнають договір регулятором цивільних правовідносин, але і відносять його до джерела правових норм. Так Б.В. Пугінський розділяє концепцію договору як джерела права, оскільки договір виступає юридичним регулятором діяльності організацій та громадян. «Дана головна властивість та призначення договору ставить останній у такому його прояві в один ряд із загальнообов‘язковими правовими нормами» [179, с. 54]. Ю.О. Тихомиров зазначає, що договірні правила є проявом нормативної саморегуляції [201, с. 28-29]. С.О. Погрiбний писав, що сутність цивільно-правового договору як регулятора цивільних відносин полягає у тому, що ним створюються і закріплюються правила поведінки учасників відповідних відносин. Іншими словами, договір визначає норму цивільного права, якою відповідні відносини регулюються. Саме така характеристика договору дозволяє говорити про його нормативний характер [171, с. 94]. К.І. Забоєв називає укладення договору «локально правотворчістю суб‘єктів цивільного права» [99, с. 77]. А З.В. Ромовська вважає, що норми договору, згідно з якими сторони відступають від положень закону, мають вважатися нормами цивільного права [126, с. 42].
Третя група дослідників хоча і наділяє договір регулюючою функцією, але розмежовує договірне і нормативне регулювання. Зокрема в концепції М.Ф. Казанцева закон створює основу механізму правового регулювання і діє як загально нормативний регулятор, і в цьому зв‘язку договір на підставі закону і у встановлених ним межах виступає індивідуальним регулятором відносин за даним договором [114, с. 8]. Розділяють нормативні акти та договори і такі відомі дослідники договірного права, як М.І. Брагінський та В.В. Вітрянський. Автори зазначають, що регулююча роль договору зближує його із законом та нормативними актами. Умови договору відрізняються від правової норми головним чином двома принциповими особливостями. Перша пов‘язана із походженням правил поведінки: договір виражає волю сторін, а правовий акт – волю органу, що його видав. Друга розрізняє межі дії того та іншого правила поведінки: договір безпосередньо розрахований на регулювання поведінки тільки його сторін…, в той же час правовий або інший нормативний акт породжує в принципі загальне для всіх і кожного правило [74, с. 9].
Вся работа доступна по Ссылке
