Шкода як умова відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами
Поряд з регулятивною та охоронною функціями цивільного права найважливішим вбачається завдання з усунення несприятливих майнових чи особистих немайнових наслідків, які виникають у сфері певних суб’єктів права та обумовлених відповідними, передбаченими в законодавстві або в договорі обставинами або фактами, які мають юридичне значення. Переважно ці наслідки можуть бути у вигляді завдання майнової або моральної (немайнової) шкоди [200, 169-170].
Правопорушення, які вчиняються органами державної влади, є умовою виникнення обов’язку держави з відшкодування шкоди лише у тих випадках, коли наслідком незаконних дій є завдання особі шкоди. Чинне цивільне законодавство, яке широко використовує поняття «шкода», не містить його визначення, що піддається критиці. Між тим в доктрині визначення шкоди є усталеним. Під «шкодою» у цивільному праві, на погляд М. С. Малєїна, потрібно розуміти пошкодження або знищення суб’єктивного цивільного права, блага чи інтересу [122, 91; 123, 5-7].
Шкода включає в себе в якості складових збитки (реальні збитки та упущену вигоду, які виражені в грошовій формі), тобто майнову шкоду, а також моральну (немайнову) шкоду.
Шкода в деліктних зобов’язаннях є не лише обов’язковою умовою відповідальності, але і її мірою [189, 63]. В цивільному праві діє принцип повного відшкодування шкоди, що відповідає компенсаційній функції цивільно-правової відповідальності. Разом з тим, ч. 3 ст. 22 ЦК України передбачає, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. В науковій літературі висловлена позиція, що ч. 3 ст. 22 ЦК України надає можливість в спеціальних законах зменшувати, обмежувати розмір відповідальності держави. Зокрема, суди часто не задовольняють вимоги потерпілих осіб про відшкодування шкоди, мотивуючи своє рішення тим, що законом (Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік – М. Х.) не передбачені видатки на відшкодування шкоди, завданої органами державної влади.
На нашу думку, така позиція є невірною. В ст. 1166 ЦК України імперативно закріплений принцип відшкодування шкоди в повному обсязі. Ст. ст. 1173-1176 ЦК України, які регулюють відповідальність держави, не передбачають можливості зменшення розміру відшкодування. Спеціальні ж закони в силу ст. 4 ЦК України повинні відповідати Кодексу, тому норми законів, які зменшують обсяг відповідальності, не можуть застосовуватися судом до внесення до ЦК України змін, які допускатимуть таку можливість. На сьогодні відшкодуванню у всіх випадках підлягає шкода в повному обсязі.
Невирішеним як для науки, так і для практики залишається питання стосовно можливості та необхідності виплати процентів на суму завданих органами державної влади збитків. У Франції за загальним правилом проценти сплачуються з дня завдання шкоди (або з дня, коли потерпілий почав вимагати відшкодування від адміністрації) і до дня винесення судового рішення. В США проценти підлягають сплаті не раніше, ніж з дня винесення судового рішення [180].
Значний інтерес у зв’язку з наведеним становить позиція Європейського Суду з прав людини, викладена у рішенні по справі «Ракітін проти України» [155] (Заява № 7675/04) від 11 січня 2007 р. Відповідно до обставин справи, 8 квітня 2003 р. Крюківський районний суд м. Кременчука зобов’язав Кременчуцьку об’єднану державну податкову інспекцію виплатити заявнику 113 984,8 грн. надлишково сплаченої суми податку на прибуток. 29 травня 2003 р. відділом державної виконавчої служби Крюківського районного управління юстиції м. Кременчука було відкрито виконавче провадження на виконання зазначеного рішення. 4 листопада 2003 р. податкова інспекція відмовилася виплатити заборгованість за рішенням суду і стверджувала, що кошти повинні бути стягнені з Державного казначейства. Після численних судових роз’яснень стосовно рахунку, з якого повинні бути сплачені кошти, 21 червня 2006 р. рішення від 8 квітня 2003 р. було повністю виконане. Заявник скаржився на неспроможність державних органів виконати рішення від 8 квітня 2003 р. протягом встановленого періоду. Він посилався на п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу. Заявник також скаржився на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг відповідно до Конвенції, як цього вимагає ст. 13 Конвенції.
