Причинно-наслідковий зв’язок як умова відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами
Проблема причинно-наслідкового зв’язку вважається однією з найбільш складних та спірних в юридичній науці. Жодна з напрацьованих теорій причинно-наслідкового зв’язку не може претендувати на абсолютну істинність і не є загальновизнаною. Тим не менш, судам доводиться визначати наявність або відсутність причинно-наслідкового зв’язку. Критерії, якими керуються судді, характеризуються, звичайно, частковим суб’єктивізмом. Разом з тим, для забезпечення усталеності судової практики повинні існувати і певні загальновизнані стандарти, тобто принципи та критерії, якими необхідно керуватися під час вирішення зазначеної категорії спорів. Спробуємо виявити та дослідити наявні підходи.
Звернемося до зарубіжного досвіду. В англо-американському праві шкода, відшкодування якої вимагає потерпілий, повинна кваліфікуватися як невідворотний наслідок порушення відповідачем обов’язку дотримуватися необхідної обережності. У Великобританії суддям належить з’ясувати, чи можна кваліфікувати недотримання мір обережності як безпосередню причину настання шкоди, або шкода розглядається як не дуже або доволі віддалений наслідок, щоб відповідача можна було зобов’язати до її відшкодування [201, 378-379].
Європейський Суд з прав людини сприйняв теорію найближчої причини – шкода повинна бути прямим наслідком неправомірної поведінки органу, який її завдав, що відповідає доктрині загального права про недопустимість надмірної віддаленості шкоди.
Відповідно до французької доктрини причинно-наслідковий зв’язок відсутній, якщо виникнення шкоди спричинено не діями відповідача, а будь-якою сторонньою причиною, яка не має відношення до справи. Такою «сторонньою причиною» є форс-мажорні обставини, власна вина потерпілого, дії третьої особи, які відповідач не може передбачити за звичайного перебігу обставин.
Відповідно до практики Верховного Суду ФРН юридично значимий причинно-наслідковий зв’язок існує, якщо ціль, досягнута відповідачем, була результатом його поведінки, яка відповідає реальному стану справ, а не лише особливим обставинам, які розумна людина у повсякденному житті не бере до уваги (доктрина адекватних причинно-наслідкових зв’язків). Аналогічної точки зору притримуються австрійські та швейцарські суди [201, 394-395].
Отже, хоча означені підходи і є схожими, все ж таки, єдиний підхід відсутній. Визначаючи тенденції розвитку теорії причинно-наслідкового зв’язку в різних державах, К. Цвайгерт та Х. Кетц зосереджують увагу на німецькій судовій практиці, яка приходить до висновку, що для відповіді на питання про юридично значимі причинно-наслідкові зв’язки не обов’язково оперувати виключно абстрактно-логічними критеріями. Важливого значення в такому випадку набувають оціночні поняття. Можна зробити висновок, що в умовах ускладненості пошуку загальних та непорушних критеріїв, у питанні про причинно-наслідковий зв’язок не варто уникати суб’єктивізму та розширення меж суддівського розсуду. Разом з тим, думка судді повинна бути в кожному конкретному випадку обґрунтованою.
Загальним недоліком іноземних доктрин можна визначити використання для виявлення об’єктивного причинно-наслідкового зв’язку суб’єктивних критеріїв, таких як «можливість передбачення», «прийняття обставин до уваги», «власна вина потерпілого».
